Чільний керівник підрозділу дорожньо-постової служби приймав рапорт заступника.
— Пане генерал, — голос полковника звучав урочисто й гордо, — я радий доповісти, що головне завдання, поставлене перед усією нашою службою з достеменного викорінення хабарництва на дорогах, — виконано!
Від невимовної пихи полковникові навіть перехопило подих і, відсапавшись, він продовжив:
— За останні два тижні не надійшло жодної скарги від громадян, не виявлено жодного факту накладання безпідставного стягнення на учасників дорожнього руху з боку наших підлеглих і навіть, — полковник вимовив останні слова з грайливим усміхом, — у спровокованих співробітниками внутрішньої розвідки ситуаціях!
— Нарешті! — вигукнув генерал. — Чи усвідомлюєте ви, полковнику, що ми з вами зробили?!! Чи здатні ви, врешті-решт, збагнути, що ми — перші... Перші серед усієї країни позбулися цього ганебного спадку -хапального рефлексу щодо грошей наших славних співгромадян, котрі самі у скруті, а все ж годують, взувають і одягають нас!.. Я давно чекав на цю радісну хвилину і, як ми й домовлялися, готовий реалізувати свій давній намір: персонально й конфіденційно, в цивільному, непомітно проїхати на звичайнісінькій «Таврії» своїми, так би мовити, володіннями, щоб пересвідчитися в достеменності нашої перемоги зсередини. Отож, полковнику, — ключі від машини!
Заступник умить зблід і якось нерішуче й приглушено заперечив:
— Я категорично проти цього, шефе!
— Отакої! — наїжачився генерал.
— Але ж я дбаю про вашу персональну безпеку на дорозі, — вже впевненіше продовжив полковник. — Як рядовий учасник дорожнього руху ви абсолютно незахищені від кричущого свавілля, що коїться на наших шляхах. Причому, жахливі вибоїни — то лише квіточки, а ягідки — це повне ігнорування чинних правил дорожнього руху тими, кого суми штрафів, що так лякають бідноту, хіба що тішать.
— Ключі! — гарикнув генерал і рвучко простяг долоню, котра за розмірами сягала лопати. — Я ще ніколи не прогинався перед хуліганами за кермом!
Ключі від «Таврії» вмить зникли у генеральській жмені, хазяїн якої, перевдягнувшись у цивільне, попрямував до дверей. За ним підтюпцем подався й заступник, на ходу торочачи:
— Якщо у лівій смузі блиматимуть ззаду дальнім світлом — поступайтеся, бо підріжуть так майстерно, що ненароком можна й догори колесами опинитися. Якщо переганяють перед перехрестям — будьте пильні: за мить шмигнуть праворуч якраз перед самим носом. Не дивуйтеся тому, що коли ви тримаєте правильну дистанцію, перед вами вмить влізе якийсь нахаба, і взагалі знайте: добра половина водіїв зовсім не знає правил дорожнього руху, бо права вони купили в нашого брата...
Від останніх слів полковник осікся й замовк від переляку, а генерал, грюкнувши дверима, попрямував до «Таврії». Коли почулося джеркотіння двигуна, полковник вмить отямився і, включивши рацію, голосно, як на навчаннях, вимовив, наповнюючи ефір очікуванням тривоги й небезпеки:
— Сокіл, я Беркут! Тривога! Тривога! Увага всім постам!..
Полковник вчасно ввів у дію план «Ескорт» і теперечки полегшено зітхнув: про «Таврію» з дивакуватим генералом хлопці потурбуються... «А що, нічого не вдієш — така вже у мене робота, — подумав полковник, — допомагати людям у скруті. Завжди!»