Це питання досі ставлять собі тисячі кримських татар, які пережили депортацію. Про те, як це було і як вони жили на чужині, читайте в спогадах очевидця подій, учителя історії Аділя Сеітбекірова (на знімку).
Окупація Криму наближалася до кінця. Наш народ чекав на прихід Червоної Армії. Люди намагалися що-небудь дізнатися про родичів, які пішли на війну. Вдома мама розповідала мені й моїй сестрі, що з приходом радянської армії вона купить нам у Ялті тістечка й морозиво... У квітні 1944 року німецькі й румунські війська потяглися по шосе вбік Севастополя. Деякі з них були похмурі, інші посміхалися й кидали нам шоколадні цукерки, іграшки, маленькі губні гармошки.
У нас перед будинком росли троянди, а у винограднику, на 25 сотках, було кілька десятків сортів винограду. Мій батько почав дуже глибоко скопувати міжряддя, розраховуючи на багатий урожай. Батько працював електриком з Гришою Крачка. Гриша казав: «Кериме, не мучся, навіщо ти так глибоко копаєш. Пожалій себе!» Але батько старався, виноградник був нашим багатством. Гриша Крачка, мабуть, уже знав, що усіх кримських татар вирішено виселити, але сказати відкрито про це не міг.
П’ятнадцять хвилин на збори
День 18 травня 1944 р. був незвичайний. Моя мама зі своєю подругою й сусідкою Майє Тохтаровою почали о 4-й ранку доїти корів, щоб раніше продати молоко в Ялті й купити продукти для сім’ї. Вони вже готувалися в дорогу, коли у двір зайшов радянський офіцер з двома солдатами. Всю сім’ю поставили на ноги. Військові оголосили, що через 15 хвилин треба залишити житло й нас поведуть у двір санаторію імені Рози Люксембург. Із собою дозволили взяти те, що знадобиться сім’ї на три дні. Сказали, що повезуть у Ялту, а через три дні повернуть назад. Усі заніміли. Дорослі думали, що нас повезуть на розстріл, діти нічого не розуміли. Мій батько був поранений у плече на Перекопі й контужений у боях під Джанкоєм. Він оглух на одне вухо повністю. Тепер він, роздягнений по пояс, умивався під краном у дворі. Бабуся Гульзаде, її молодший син Абдулла із ногою, яка ще не зажила після перелому, й дочка Дуду стояли з торбинками. Моя мама тримала на руках 7-місячну дочку Еміне, хвору на кашлюк. Практично здатним щось робити був я — 6-літній, і моя 8-літня сестричка Шахзаде. Мама доручила мені взяти з комода дитячий одяг, простирадла, одну вовняну й одну байкову ковдру, шкарпетки, головні убори. Сама вона повила сестричку Еміне. Шахзаде повинна була зібрати в мішечок декілька кілограмів борошна, крупи, трохи пшениці, одне слово, все, що можна їсти. Солдати квапили. Із сусідніх дворів виводили людей. Батько відв’язав корову, підпустив до неї теля, відкрив огорожу, де була коза із козенятами. Доки дійшли до санаторію, сонце вже освітило все навколо. Нам наказали сісти у дворі санаторію на землю. Сюди зігнали всіх селян — кримських татар. Солдати оточили нас, тримаючи зброю напоготові. Багато дітей почали просити воду. Солдати нікого нікуди не відпускали. У другій половині дня страждали вже всі. Декільком дівчатам удалося вмовити молодих солдатів відпустити їх на півгодини додому. Дядько Абдулла теж відпросився, пішов, напоїв худобу, нагодував собаку, потім зарізав однорічне козеня, посипав м’ясо сіллю й приніс із собою. Захопив і майже 4 кілограми дробленої пшениці, ковдру, 2 покривала, піджак, тому що ближче до вечора стало холодати. Ми сиділи на землі, пригорнувшись до матері.
Майже стемніло, коли підігнали вантажівки. Людей завантажували в них, наказавши сідати на свої мішки. У кузові ми сіли дуже щільно, щоб не продувало.
Колона рушила убік Ялти, потім повернула ліворуч і поповзла по серпантинах на Ай-Петрі. Холод, голод, яскраві зірки темної ночі запам’яталися на все життя. Подув вітер, і мати накинула на нас ковдру. Ми заснули. Прокинулися від шуму, штовханини. Люди злізли на землю. Автоматники оточили наших односельчан і наказали сідати у вагон. Ті, хто зайшли першими, зайняли місця внизу, решта — на верхньому ярусі. Декілька автоматників увійшли до вагону і почали кричати, щоб люди сідали щільніше. Було чути плач жінок, чиїх дітей заштовхали в сусідній вагон. Вони благали перевести дітей у наш вагон, але місця не було. Довелося когось із дорослих відіслати туди. Офіцер біля дверей категорично пояснив, що можна й чого не можна. Двері товарняка закрили, кватирку під стелею наказали теж закрити. Стало нічим дихати. Випорожнятися ніде було. Воду не дали. Уже потім я від дорослих чув, що нас завантажили на станції Сюрень Бахчисарайського району. Часом довго їхали без зупинки. Потім також довго стояли або знову рушали через 15—20 хвилин. Під час стоянки ешелону одні шукали, де можна випорожнитися, інші бігали в пошуках води, треті, поставивши каструлю з водою й дробленою пшеницею на 2 каменя, намагалися розвести вогонь, використовуючи підібрані в насипі тріски, суху траву. Ніхто не знав, куди нас везуть і що з нами буде. Людей не залишала думка, що їх хочуть знищити. Жінки, опинившись у біді, не мали підтримки. В одних чоловіки були на фронті, в інших — у трудовій армії. Люди найчастіше просили в конвоїрів воду. Через тиждень уперше дали їсти — в’ялену рибу. Люди почали хворіти. Маленьких дітей з верхнього ярусу тримали, щоб вони випорожнювалися у кватирку. Дорослі випорожнювалися у відро й усе виливали у віконце. Наша сусідка з Гаспри Шахсне-апа збожеволіла й ночами кричала страшним голосом, лякаючи усіх. Через кілька днів її не стало. Для похорону час не виділявся. Чоловіки віднесли померлу вбік від насипу, поспіхом без лопат зробили в землі заглиблення й так поховали жінку, обклавши камінням. Через 2—3 дні приносили гарячий рідкий суп, але без хліба. Одного разу охорона раптом забігала, було чути команди. Двері й кватирку закрили. Заборонили навіть щілини залишати. Потім люди казали, що нас провезли повз Сталінград.
Шрам на все життя
Наш товарняк у першій декаді червня 1944 року загнали на станцію Хилково (а місто називалося Беговат — пізніше перейменоване на Бекабад). Людям наказали вийти з вагонів. Ми посідали на землю. Сонце палило нещадно. Під’їхала вантажівка. Чоловік у військовій формі без погонів звернувся до людей, які сиділи на землі: «Чи є серед вас теслі, столяри, майстри по металу, муляри, шофери, слюсарі, мідники, токарі, електрики?» Записавши тих, хто відізвався, він сказав відійти їм убік. На вантажівках їх відвезли за кілька кілометрів і розмістили в землянках, де були геометрично правильні земляні квадрати — тапчани для кожної окремої сім’ї. В одну землянку помістили по 40—60 сімей. Спускалися всередину сходами, вирубаними в землі. Висота землянки невелика. Дах — із кривих жердин, закритих товстим шаром очерету, зверху змазаного глиносаманною сумішшю.
Світло проникало через одне вікно, залишене в даху посередині землянки. На всю землянку — одна піч, і всі намагалися розмістити на плиті чайник для своєї сім’ї.
Мітку на тілі я одержав саме біля такої печі. Жінка, намагаючись зняти чайник з окропом, перекинула його й ошпарила мою ступню, з якої одразу злізла шкіра. Допомогти було нікому. У Нюріє-Апте знайшовся крохмаль, яким обсипали ошпарену ступню. Наступного ранку звернулися в поліклініку. Там місце опіку помастили зеленкою. Рана гноїлася більше місяця, а шрам на нозі залишився на все життя.
Тих, що залишилися на станції, розвезли по колгоспах і радгоспах Беговатського району для робіт на бавовняних полях. Робота під пекучим сонцем, вода із зарослих очеретом канав і водойм зробили свою справу. Люди хворіли на дизентерію, малярію, гепатит, тиф і почали масово вимирати. Багатьох сімей не стало зовсім. Надія вижити вгасала.
Ті, що залишилися в Бекабаді, працювали на будівництві греблі через Сир-Дар’ю, шлюзів водозабору біля обвідного каналу. Вони копали русло каналу, готували основу для бетонування фундаменту Фархадської гідроелектростанції. Ще тривала війна, і потрібна була електроенергія для оборонних підприємств Середньої Азії. Важливість будівництва могли знати тільки високі керівники, а простий народ відчував це з організації робіт на всіх ділянках у 2—3 зміни. За 70 км від Бекабада в горах Таджикистану вже працював урановий рудник, а на окраїні Ленінабада (Ходжант) великий комбінат збагачував уран, відправляв його в район Челябінська, де з нього потім виготовили першу радянську атомну бомбу.
Те, що до кримських татар у суспільстві було особливе ставлення, ми відчували з дитинства. Починаючи з 4 класу, восени після уроків нас, школярів, водили на поля збирати бавовну. Діти — кримські татари повинні були повідомляти про це спецкоменданту, щоб їхніх батьків не звинуватили у втечі дітей з місць поселення. Водночас, в 1952 році, у 7 класі ми вивчали Конституцію СРСР, де було написано, що всі громадяни СРСР рівні в правах і живуть у найдемократичнішій країні світу.
Відчуття приниженої людської гідності, образи не залишає все життя. І завжди я себе запитую: «За що?»
