Під час Великої Вітчизняної війни більшість чоловіків забрали на фронт захищати нашу землю. З комбайнерів і трактористів залишились одиниці. Вони-то й навчали хліборобському мистецтву зовсім юних дівчат і хлопців, та й самі працювали за десятьох.
За посіяним хлібцем постійно наглядали. Були об’їждчики, зі старих, які вдень і вночі охороняли поля від пожеж і викрадачів колосків.
Поспів наш хлібець — збирали ми його, хто як міг. Але в основному жали серпами, молотили ціпами, а потім мололи вдома ручними млинками.
Після війни справи пішли вгору. З’явилося пальне, почали ремонтувати хлібозбиральну техніку. У кожнім дворі стали розводити качок, гусей, корів, а поради давав усім, пам’ятаю, в нашому селі дід Рибалка. Пережив він голод, холод і війни — було йому дев’яносто років. Отож дідусь учив: просапали город — а травичку не викидайте, сушіть, буде запас на зиму. Чи ще: зібрали хліб, а потім на ті поля можна і птицю виганяти, вона все загублене зерно підбере.
Дивлюсь я на нинішню безгосподарність і думаю: був би серед нас дід Рибалка — відразу б усі справи налагодились.
Луганськ.
