Моє дитинство, як і інших мільйонів дітлахів, припало на воєнні роки. Наша родина жила саме в тих сумно відомих місцях, де 1943 року відбулася битва на Курській дузі.
В пам’ять назавжди врізалися тривожний гуркіт літаків і розриви бомб. Тоді здавалося, що від усього цього ось-ось завалиться будинок. А ще пам’ятаю колони радянських і німецьких солдатів, темні літні ночі зі слідами трасуючих куль, що летять до зірок, брязкіт гусениць танків на битому шляху, холодні на дотик розсипи патронів в окопах і терпкий запах пороху.
Та хоч які суворі були ці роки, дитинство слабкими паростками пробивалося серед обпаленого війною часу. Тоді життя здавалося вічним, і ніхто з нас, малих дітей, про смерть навіть не думав. А вона була поруч, і ми, не знаючи цього, гралися з нею у схованки.
...Пам’ятаю, як ми стежили за німецьким літаком, що кружляв над селом. Під час битви на Курській дузі літаків у повітрі було багато. Але тільки один з них наполегливо скидав на наше село якісь довгі залізні пенали. Вони розкривалися в повітрі і звідти, немов горох зі стручка, висипалися десятки чорних кульок. Селяни називали їх «подарунками від фріца». На кулях в повітрі з’являлися дивні куці крила. Падаючи, ці крила починали обертатися, вигвинчуючись з корпусу куль. А коли вони відокремлювалися, лунав вибух. Іноді літак був занадто низько і міни, так і не вибухнувши, падали на землю. А коли літак зникав, ми бігли до місця падіння смертоносних куль, хапали їх і несли до ями.
Війна в багатьох із нас забрала батьків. І поки мами думали про те, як нагодувати сім’ю, ми робили що заманеться. Якось, сховавшись у кар’єрі за великою купою землі, ми терпляче чекали полуторку. На ній працював старий шофер з покаліченими війною ногами. Йому важко було сідати в кабіну і так само важко залишати її. Тому ми були впевнені, що він нікого з нас наздогнати не може.
Водій приїжджав у кар’єр по пісок. Коли машина звертала з дороги і повільно проїжджала повз наше укриття, ми дружно вискакували, наздоганяли її і чіплялися ззаду. Хлопці старші висіли на задньому борту, а малеча висла на рамі. Проїхатися на машині у такий от спосіб і показати свою спритність — було тоді мрією кожного з нас.
Звичайно, висіти на рамі було непросто: машину на нерівній дорозі мотало з боку в бік, вона смикалася, нас обдавало клубами вихлопних газів. Мистецтво було в тому, щоб доїхати до зупинки в кар’єрі, зіскочити і повернутися в укриття так, щоб не помітив водій.
Якось раз ми висіли на борту і насолоджувалися катанням. Усі благополучно зіскочили і помчали в укриття. І лише один з нас забарився. Ми бачили, що він намагається зіскочити, але рукав сорочки зачепився за залізний гак. А тим часом машина зупинилася і раптом стала повільно здавати назад. У цю мить наш товариш стрибнув, не втримав рівновагу й упав у колію. Чи то пухкий пісок заважав йому вибратися з неї, чи то він розгубився, але ми завмерли від жаху, коли побачили, як на його голову наїжджають важкі колеса...
Ми закричали, вибігли з-за укриття і замахали руками. Водій, побачивши нас, миттю зупинив машину. Повільно і важко він виліз з кабіни і подивився на нас. Мабуть, з наших облич він зрозумів, що сталося щось страшне. Він кинувся до заднього борту.
Ніколи не забуду натруджених рук водія, які судорожно вчепилися в сиву голову. Літній чоловік довго стояв, обхопивши голову руками і, погойдуючись, стогнав.
Ми повільно підійшли до машини. У колії в незручній позі нерухомо лежав наш товариш. Його голова була розплющена колесами й ум’ята в закривавлений пісок...
Одеса.
