За часів Союзу село мало достатньо вітчизняної техніки. І хоча була вона, можливо, не належної якості, зате надходила щороку. Нині більшість сільгосппідприємств має ту саму техніку, тільки двадцятилітньої давності. Ліплять із кількох тракторів чи комбайнів один — так і працюють. Бо на дорогі нові машини грошей практично немає.
Люди запитують: звідки беруться в нас небувалі врожаї, якщо десятки, навіть сотні гектарів полів не обробляються, заростають бур’янами, а тваринницькі ферми — головне джерело органіки — всуціль поруйновані? Ось і я замислилася над цим загадковим питанням.
Корів у селі тримають переважно приватники. Не маючи ніякої механізації, за дідівськими “технологіями” доглядають домашню живність, відгодовуючи чистим зерном, отриманим за оренду земельних паїв. Потім м’ясо і молоко самі везуть на міські ринки, щоб частково щось отримати за свою тяжку працю. І коли кажеш господареві, мовляв, дорого продаєш, у відповідь чуєш: “Якби порахувати, скільки воно коштує насправді, ви одразу б відсахнулися”. Така ціна сільської праці.
Тож про які темпи зростання врожаїв і приростів м’яса читаємо в газетах, слухаємо по радіо? Пригадую одну із радіопередач, у якій співрозмовником журналіста був працівник обласного управління статистики. Він пояснював: “Ми готуємо звіти згідно з тими цифрами, які надсилають із владних кабінетів районів та області. Правдивість їх цілковито на совісті відповідних керівників. Контролюючої функції у статистики немає”.
Постає запитання: за рахунок чого списуємо й покриваємо “дуті” тонни врожаю? Очевидно, чимала частина зерна “згодовується” неіснуючому поголів’ю тварин, ще частина потрапляє в безлику графу “ТА ІНШЕ”. Про те, що раніше, в епоху гучних трудових рапортів, у нас робили неймовірні приписки, знають усі. Але кого дуримо сьогодні? Задля чого?

Одеська область.