— Дідусю, а ти у війну жив? — запитав мене семирічний онук.
— Так...
На початку війни мені було трохи менше, ніж йому. Наші діти Велику Вітчизняну не сприймають у часі й знають про неї з кіно, книжок та розповідей. Однак багато хто не знає, як жили, що робили і про що мріяли їхні батьки, яких нині називають «дітьми війни».
Хочу розповісти про маленький острівок великого тилу, який для багатьох моїх ровесників став стрибком з безтурботного дитинства у світ шматка хліба та баланди з лободи.
...Восени 1941 року залізничні підприємства Лозівщини, що на Харківщині, евакуювали до Сибіру. Вагоноремонтне устаткування було перевезено з України до Красноярського краю.
Так я разом з батьками потрапив на далеку сибірську станцію Ужур. Прибулих розселили у дерев’яні бараки з саморобними пічками. Ми, діти, згуртувалися і пристосовувалися до труднощів. Важкий час витравив з нас усю вередливість і ми, чим могли, допомагали дорослим. А, щоб якось їх розважити, організовували концерти. На них наші батьки відпочивали після виснажливої роботи.
Чимало було гвардійців тилу, які кували зброю перемоги, а зароблені гроші передавали у фонд оборони. Пам’ятаю, й українці разом з сибіряками створили фонд для будівництва танкової колони «Красноярський залізничник». Збудована за кошти фонду колона ввійшла до складу бронетанкових військ Михайла Катукова, двічі Героя Радянського Союзу.
А незабаром отримали урядову телеграму: «Прошу передати робітникам, робітницям, інженерно-технічним працівникам вагонної дільниці станції Ужур, які зібрали 99 тисяч 286 карбованців на спорудження танків, мій братерський привіт і подяку від Червоної Армії. Йосип Сталін.»
Ця танкова колона була сформована із сибіряків і громила фашистів під Орлом, Москвою, Воронежем... дійшла до Берліну.
У 1944 році моя сім’я повернулася додому в Лозову. Хату нашу німці розбомбили, тож довелося спорудити землянку. В ній і жили. Важко було всім, але ми незламно йшли до перемоги.
Володимир СИВАКОВ, інвалід ІІ групи.
Лозова Харківської області.
