У неділю добрі люди вилежуються вволю, а моїй дружині приспічило в гості йти.
— Пам’ятаєш Нелю, подругу з гуртожитку? Характер у Нельки золотий, кухарка першосортна і гостинна господиня, —каже. І, наче щось згадавши, додає: — Тільки давай перед дорогою трішечки під’їмо, поп’ємо чаю з варенням.
— Не вистачало! А в гостях будемо газети читати й носом перед телеекраном клювати? — обурився я. — Досить. Затієш застілля — до вечора не виберемося. Їдемо!
...Через годину нас привітно зустріла Неля:
— Спасибі, що не погордували. У мене сьогодні таке свято! П’ять стукнуло синові. Бачили б ви тільки, який козарлюга! Весь у батечка вдався.
— Де ж чоловіки? — цікавимося.
— Де й усі: на пляжі. Приїдуть увечері.
Тим часом з кухні повалила клубами пара. В каструлях булькали гарячі страви, шкварчало щось на сковороді. «Почалося!» — сплеснула руками Неля і майнула на кухню. Згодом звідти докотилося: «Галочко, рибуля, йди-но сюди! Глянь сьогоднішнє меню, оціни».
Дружина пробігла очима перелік страв, похвалила гарний смак господині. І навіть не зчулася, як потрапила в кулінарний полон: начистила велику миску картоплі, перемолола кусень м’яса, наліпила вареників. Знайшли роботу й мені: готував для гостей столи, зносив стільці, пилососив підлогу та меблі. Під кінець дня голова йшла обертом, смоктало під ложечкою. А Неля все пекла, смажила, варила...
— Галочко! — не витримав я. — Ти, часом, не забула, що у нас — квитки в кіно?
— Які ще квитки? — не второпала дружина. — Та, поглянувши в мої зволожені очі, вигукнула:
— Склероз! На французьку комедію.
— Заздрю вам, — зітхнула Неля. — Я про мистецтво тільки мрію. Почекайте ще з годинку—дві. Гості посходяться. Чоловік із сином з хвилини на хвилину з’являться. По чарці випили б.
— Іншим разом. Пішли швидше, — підгонив я дружину, а мене — порожній шлунок. Так я вкотре впевнився: досвід дружини треба цінувати!