Оксану Горілик шанували у Яблунівці. Чуйна і співчутлива, вона ніколи нікому не відмовляла у допомозі. Навіть коли зимової ночі, у хугу, стукали у вікно фельдшера люди із сусіднього села. Й тоді, коли вийшла на пенсію, а у ФАП з’явилася молода лікарка.
Оксана Данилівна мешкала у невеликому чепурному будинку сама. Чоловік її, Василь Федотович, помер кілька років тому. Діти, Лариса та Ігор, закінчили у Києві університети і там же працювали. У сина дітей ще не було, а донька порадувала Оксану Данилівну онучкою. Коли щебетуху Яринку привозили до бабусі на канікули — оживало подвір’я Горіликів. Втішалася й сусіда, стара баба Сулимиха. Вона дуже любила дітей, завжди закликала їх на своє обійстя і пригощала, як сама казала, «лакордениками». Привозив їй, а більше надсилав, заморські ласощі син Григорій. Він багато років працював за кордоном і приїздив до матері у гості лише у короткочасні відпустки, на кілька днів. Тоді у хату до Сулимихи набивалося стільки односельців, що вона не встигала ні поговорити, ні надивитися на сина.
Не приходила на ті зустрічі лише Оксана Данилівна. Тільки завше напередодні приїзду Григорія заносила до світлиці сусіди свіжозрізаний букет духмяних квітів. Таких розкішних троянд, жоржин, айстр, як на садибі Горіликів, годі було в Яблунівці шукати. Сулимиха дякувала добрій жінці і щораз змахувала з помережаної зморшками щоки непрохану сльозу.
Всі у селі знали, що й покійний Іван Сулима, і його жінка дуже хотіли мати Оксану за невістку. Гарна на вроду, завжди усміхнена і привітна, вона припала до душі й їхньому Грицеві. Коли хлопець пішов до армії, Оксана-старшокласниця щодня писала йому листи. «Тут, на півночі, Оксанко, — відповідав солдат, — у люті морози мені пахне матіолами від твоїх листів і сонячно на душі...»
Після служби Григорій вступив до інституту міжнародних відносин. Оксана навчалася в обласному центрі в медучилищі. Закохані зустрічалися на канікулах. Мріяли: коли закінчать навчання — одружаться. Одного разу, гуляючи у пришкільному парку, Григорій підняв зі стежки велику соснову шишку. «Вважай, Ксеню, — сказав, пригортаючи дівчину, — що це весільна...»
Однак не судилося красивій парі, котрою милувалося все село, стати на весільний рушник. Григорія відразу після захисту диплома направили на роботу в одну з далеких країн. Звідти він написав батькам і нареченій, що не зможе приїхати додому протягом двох років. Проте не приїжджав цілих чотири. Оксана працювала фельдшером у Яблунівці і чекала. Хоч серцем відчувала: примарне її щастя ніколи не стане справжнім. Так й вийшло. Перестріла її якось засмучена Сулимиха і сказала крізь сльози: одружився її син, узяв доньку посла...
Відтоді минуло тридцять літ. Дружину Григорія двічі бачили на сільському подвір’ї. Перший раз із чоловіком і маленьким сином, якого вона наполягла і назвала Томасом. Удруге — сама приїхала на чудернацькому спортивному автомобілі, коли хоронили старого фронтовика Сулиму. Побула на обійсті з півгодини і помчала на шаленій швидкості на Київ.
Іван Максимович нездужав багато років. Та щоразу його виходжувала Оксана Данилівна. «Рятівнице моя рідна, — звертався до фельдшера розчулений Сулима. — Дай Боже тобі за доброту здоров’я до віку...»
Через кілька років злягла Сулимиха. Оксана Горілик доглядала за старою, як за рідною матір’ю. На прохання недужої написала листа Григорію, щоб приїхав у Яблунівку, бо хтозна, чи переживе мати зиму... Сулимиха померла, не дочекавшись сина. Допомогли сусідці поховати небіжчицю колеги Григорія з Києва. Сам Григорій Іванович, сказали, не зміг прилетіти в Україну. Попрохав лише, щоб ключі від хати передали Горілик Оксані.
Тільки влітку побачила Оксана Данилівна сина Сулимихи. Очевидно, він приїхав у село вночі. Покинувши машину на вулиці, Григорій сидів під хатою, низько схиливши голову над сивими хмарками матіоли. У всій його згорбленій постаті, міцно стиснутих устах було скільки туги і горя, що в Оксани Данилівни стиснулося серце. «У мене немає більше нікого, — мовив до неї глухо. — Діана з Томасом загинули взимку в автомобільній катастрофі. Я повернувся до Києва назавжди... Ти дозволиш мені приїжджати до тебе, Ксеню?» — Григорій підняв посріблену голову.
На Оксану Данилівну глянули сині, змучені, але до болю рідні очі. Й вона, немов прокинувшись від страшного сну, підійшла до Григорія і лагідно поклала руку на його плече...

Черкаська область.
P. S. Імена героїв розповіді змінено.