Як не опиралися керівники освіти Житомирщини загрозливій тенденції, та довелося в деяких селах закривати школи: просто нікого вчити. Про демографічну кризу забуваєш, коли потрапляєш у Копище. Це село в Олевському районі, на самому краєчку області: за річкою Убортю — Білорусь. Тут скрізь чути дитячий сміх. А слова «босоноге дитинство» — не просто образний вислів: дітлашня з ранньої весни до морозів бігає босоніж і росте здоровою: хвороби не чіпляються так, як до міських малюків.
— То земля в нас така: у лісі грибів і ягід рясно, а в селі — дітей, — жартують поліщуки.
От і в родині Бондарчуків — одинадцятеро. Дівчатка — хоч картину малюй — красуні, хлопці — міцненькі. У мами на руках найменша Богданка. Батьків обліпили старші — Василь, Альона, Таня, Люда, Семен, Оксана, Вася, Сергій, Віталій і Петрик. Це одна із 58 багатодітних сімей Копища. Односельчани хвалять родину Бондарчуків: старанні, працьовиті (у кожної дитини є свої обов’язки; в кожного — свої граблі, сапочка), а ще — співають чудово. Діти заспівали й нам, гостям, душевну пісню про Україну.
— Що мене тримає на цьому світі? Бог і діти, — зізнається мама Ольга Василівна. — Вони разом із чоловіком у всьому допомагають, усе роблять: посуд миють, копають, сапають. І в школі непогано вчаться.
— Чи важко заробляти на таку велику сім’ю?
— Нелегко — долучається до розмови батько Семен Васильович. — Але Бог благословляє, а місцева й районна влада без підтримки не залишає. У селі, куди не повернися, то й робота є. Город, ліс із грибами та ягодами виручають. Продамо чорниць, як назбираємо, то вже є якась копійка. У жнива на комбайні підробляю. Ще й свого коня маємо.
— Я люблю гратися з сестричками, бавити менших, — вступає до розмови про сімейні проблеми й цінності тринадцятилітня Тетянка. — Люблю й своє село, де я народилася.
У багатодітному Копищі друзів-ровесників у Тетянки і її братиків та сестричок вистачає. Чотири сотні дошкільнят і школяриків тут народилися й стрічають ранні зорі дитинства. Старші збираються вечорами в Будинку культури. Сюди на дискотеку приїжджають у вихідні дівчата й хлопці з навколишніх сіл. Те, що тринадцять років тому між Україною і Білоруссю проліг державний рубіж, не стало на заваді давнім зв’язкам. Тож молоді люди частенько знаходять свою любов, так би мовити, за кордоном. Білорусочки виходять заміж за копищенських парубків, чи навпаки — дівчата місцеві в Білорусію заміж ідуть.
— Кохання кордонів не знає, — кажуть у Копищі.
Котре вже покоління юних ловить сонце в долоні під кронами дерев, що бережуть село. XVІ століттям про нього перша літописна згадка позначена. Історія Копища записана в лісах навколо нього, в острівцях пісного ґрунту, в кожній квіточці й травинці. Діти села всотують її змалечку, з молоком неньчиним, з батьковими приповідками. Босоніж на землю ступають —і вона їм переказує свої таємниці.
Шість десятиліть тому спробували вороги знищити це село, цей зв’язок поколінь. Липневої страшної днини 1943 року майже три тисячі копищенців (серед них — 1347 дітей до 12 років) загинули у вогні: фашисти помстилися за те, що тамтешній люд підтримував зв’язок із партизанами. Жінок, чоловіків, стариків, немовлят розстрілювали, кидали у вогонь... Здавалося б, після такого лиха неспроможне було життя відродитися на попелищі.
«Ми тут жили і житимемо», — кажуть копищенські матері й батьки, тулячи до серця дітей. І ходять босоніж по росі. Як їхні пращури — сильні й красиві.

Житомирська область.