Після війни відомий німецький письменник Флоріан Спеєр у своїй книжці, присвяченій мужності остарбайтерів, писав: «Так, перемога кувалася в боях, скроплювалась кров’ю, але в цій загальній перемозі — незаперечна частка таких, як Тетяна Білик, на перший погляд, крихітних Божих створінь, а насправді людей із неймовірною силою духу».
У Німеччині Тетяну розподілили на фабрику з виготовлення фарби. Бойова дівчина не витримала чужинської наруги вже в перші дні: спересердя вдарила наглядача, котрий тільки те й робив, що підганяв остарбайтерів до праці. Непокірну покарали: п’ять днів «холодної» у темному льосі без їжі.
— Табором відразу пішла чутка, що на німака руку підняли. Раніше ж було нечувано навіть словом образити фашиста. А тут ляпас... І він відіграв свою роль: мені здається, нас якщо й не почали боятися, то принаймні трішечки рахуватися, — згадує Тетяна Панасівна.
Під час одного з бомбардувань спало на думку: будь-якої миті можу загинути і на землі не залишу ні сліду, ні імені, ні роду-родоводу. Схоже, Бог почув мене, бо невдовзі я зустріла гарного хлопця Володимира. Щоправда, він був з іншого табору, але ми бачилися щодня. Покохали одне одного. Невдовзі я відчула, що вагітна.
До честі заводського управителя, він домігся, щоб Тетянині пологи прийняли в госпіталі, щоб у притулок, куди помістили опісля дитя, їй дозволили щодня навідуватися. Якось молода мама помітила, як стара німкеня, що доглядала за тутешніми дітьми, нашіптує маленькому Віталику німецькі слова.
— О ні, я не хочу, щоб хлопчика зробили нацистським служником, — затялася Тетяна й годинами наспівувала синові колискові рідною мовою. Принесла для сина вишитого рушничка, якого подарували дівчата-українки. Вони потайки вечорами при каганцеві після важкої праці готували малюкові придане.
Та невдовзі до комендатури посипалися доноси на Біликів: мовляв, Тетяна раніше за інших залишає робоче місце, а Володимир хтозна-де бере продукти, аби підкріпити ними дружину та сина. Володимира запроторили в «одиночку», де він міг лише стояти. Знесилений, протримався отак три дні. А потім упав і довго лежав на холодному бетоні. Застудився, температурив, загноїлася шия... Його записали до групи смертників.
Тетянині знайомі повідомили їй цю жахливу новину. Рятувати чоловіка допомагали друзі — його записали до іншого списку. А тим часом, зібравши в таборі клунок речей (хто що дасть), виміняла його на ліки. Сама перев’язувала Володимирові рани, підбадьорювала його до життя. А поки німці спохопилися, що по першому списку не вистачає одного чоловіка, поки з’ясували, Володимир одужав.
Тетяні в комендатурі приписали п’ять днів карцеру. І цього було досить, щоб маленький Віталик смертельно захворів. Хоч як рятувала його Тетяна, — все марно.
— Мій синочок назавжди залишився на чужині, — сльози не перестають котитися з очей баби Тетяни, — і поховати його було непросто. Насилу домоглася, щоб зробили маленьку домовину. А на цвинтарі гробокоп теж затявся: нема довідки з комендатури, не буде й місця для покійника. Аж на сьомий день після смерті синочка домоглися дозволу. Не раз я приходила сюди, щоб помолитися за його душу. А ще співала колискову. Доспівувала недоспіване за життя.
Після визволення з полону Батьківщина не дуже радісно зустріла остарбайтерів, у тому числі й Біликів.
Після війни в Тетяни та Володимира народилися син і донька. А сім років тому Володимир Пантелійович помер. Зосталася баба Таня вдовою. Та на самотність не жаліється — із Рівного до рідного обійстя у Малих Дорогостаях Млинівського району переїхала донька з чоловіком.
— Скільки живу, стільки й згадую про свої поневіряння у німецькій чужині. І надгробок Віталика стоїть перед очима. Хоч насправді нема вже ні могили, ні цвинтаря. Є лише земля, до якої можна прихилитися.
Євген ЦИМБАЛЮК, Олександра ЮРКОВА.
Рівненська область.
