5 серпня Іванові, студентові Львівського держучилища культури і мистецтв, виповнилося 18 років. 31 жовтня він уперше голосував. Під час другого туру був спостерігачем у Запорізькій області і вже в потязі на Львів вирішив не повертатися додому. Вийшов на станції ім. Тараса Шевченка без теплого одягу і грошей. Загітував ще двадцять п’ять студентів, десять дорослих і вирушив на майдан Незалежності, в наметове містечко. Знайомі намагалися відмовити хлопця, телефонували йому на мобільний: «Ти що, хочеш маму до інфаркту довести?» Та його дзвінки до мами були вкрай лаконічними: «Я так вирішив — і все».
— Раніше я думав, що мене не стосується те, що відбувається в політиці, — каже Іван. — «Стрілка» повернулася між першим і другим турами голосування. Знайомий студент зателефонував і попросив провідати його у лікарні. Його жорстоко побили четверо вгодованих чоловіків. Вони прийшли під барикади біля університету і начебто когось там шукали. Тепер у мого знайомого — тяжка травма. Саме після зустрічі з ним я звернувся до штабу Віктора Ющенка і попросив направити мене спостерігачем на Схід.
Поїхав до Енергодара Запорізької області. Але ми туди не дісталися: там накидали на дорогу «їжаків» і рухатися було небезпечно. Довелося ночувати не в готелі, а в селі. Господарі, які нас прийняли на ніч, підтримують «Нашу Україну». Але «світитися» їм небезпечно. Казали, що вчителі можуть намовити старшокласників і ті розмалюють стіни хати або повалять паркан. Таке вже було в селі. Вдосвіта ми виїхали до райцентру Кам’янка—Дніпровська. Прийшов на дільницю з помаранчевою хустинкою, із відеокамерою і це дуже роздратувало членів дільничної комісії й спостерігачів від штабу Януковича. Одна жінка почала бити руками по камері. Інша запропонувала провести лінію: «І ви там стійте собі, спостерігайте». Міліціонер запрошував мене до машини, казав, що там — тепліше і світліше. Я відмовився. В коридорі я переконував його, що помаранчева хустинка — то не агітація. А він обіцяв обшукати мене і «знайти» героїн.
Дорогою до Львова мені зателефонували з «Пори» і я зрозумів, що треба залишитися в Києві. Прийшов у наметове містечко і побачив, що бракує людей на варті. Мені дали куртку, валянки і я дві ночі чергував від 23 години до восьмої ранку. У Києві ми втрьох жили в дуже гарного подружжя: вона — хірург, він — фінансовий директор фірми. Вони самі прийшли до наметового містечка і сказали, що можуть взяти на квартиру п’ятьох. Господар пояснив, що в Києві почали тиснути донецькі бізнесмени, і він не може миритися з цим.
Знайомі зняли мене і показали мамі відеокасету, щоб вона пересвідчилася: її син живий і здоровий. Мама врешті змужніла і змирилася.
Упродовж двох тижнів Іван встиг із пересічного учасника акцій стати координатором, відповідав за розселення, харчування й іншу допомогу для приїжджих. Ми зустрілися з ним, коли він приїхав на два дні до Львова і саме збирався повертатися до Києва і бути там «до кінця». Розмову перебивали телефонні дзвінки. Іван, карбуючи кожне слово, пояснював якомусь викладачеві зі Стрия, який вирішив їхати до Києва разом із студентами, що в столиці — не курортні умови.
Насамкінець Іван попросив мене: «Не називайте, будь ласка, мого прізвища. Якщо комусь потрібно, дайте номер телефону. Ви, мабуть, хочете написати про героїзм? А ми з друзями із «Пори» домовилися, що ніхто не робитиме з цього політичну кар’єру. Адже політика — така...»
Мабуть, він хотів сказати «брудна». Але не сказав. І я не скажу. Бо не пора. Хочу, щоб якомога довше жила його світла свята віра, що тепер політика працюватиме на всіх нас.
Київ—Львів.
