Їхав якось до Донецька. Разом зі мною в купе сиділа похилого віку жінка. Спати ні їй, ні мені не хотілося, і ми розговорилися.
— Ви до родичів? — поцікавився я.
— Та ні, їду на весілля до зовсім незнайомих людей. Ось, нещодавно телеграмою запрошення від них отримала.
Кілька місяців тому Олена Петрівна їхала цим самим поїздом. І хлопець, який був з нею у купе, випадково прихопив її сумку... замість своєї. Парубок вийшов, а жінка з чужими речами поїхала далі. А коли помітила, було надто пізно. Довелося відкривати речі та шукати хоч би яку зачіпку, щоб знайти власника.
Окрім армійського альбому, спортивного костюма та парфумів, у сумці була фотокартка гарної дівчина, а на звороті напис: «Володі від Ніни, місто Донецьк».
Олена Петрівна одразу звернулася до місцевих газет, де коротко розповіла історію, яка сталася, залишила свої координати. Дуже сподівалася, що хтось — або Ніна, або Володимир — відгукнеться. І як же вона здивувалася, коли отримала телеграму: «Чекаємо на весілля, Володя, Ніна».
...Наш поїзд прибув до кінцевої зупинки. Людей на пероні виявилося мало, тому кожного можна було добре роздивитися. Хлопець та дівчина тримали в руках квіти.
— Олено Петрівно? — вони обійняли її, мов рідні, та, підтримуючи жінку попід руки, попрямували через привокзальну площу до зупинки таксі.
