Іван ступив на бруківку уславленого вікопомною листопадовою звитягою Майдану і отетерів від несподіванки. Майдан, як і тоді, був ущерть заповнений збудженим людом, котрий час від часу несамовито скандував лаконічне гасло, що на слух сприймалося нібито як «хутро». «Яке хутро?!» — здивовано мізкував Іван, і в його спантеличеній голові невідомо звідкіля народилася божевільна здогадка: «А може, то москальське УТРО?..» Проте наступні гасла підтвердили суто українську автентичність того, що коїлося... «Зробив для себе — зробить і для нас»! — вигукували очманілі від натуги люди.
Раптом якась хвиля прокотилася людом — усі подалися кудись уперед, звідки накочувалося щось неймовірне, гуртове й пульсуюче. Коли оте трохи наблизилося, Іван узрів, що то юрба несе над головами якогось міцненького чоловічка, і несуть його точнісінько на імпровізовану трибуну. «Хутро, хутро!» — розтинав повітря багатотисячний хор, і від міці об’єднаної волі народної, здавалося, здригалася бруківка під ногами.
Чоловік отой уже видряпався на трибуну, ухопив мікрофон і застиг, підбираючи перші влучні слова. Застиг і натовп в очікуванні найголовніших для сьогодення слів. Івану здалося, що він, як і багато хто з присутніх, уже знає цю загадкову людину, що колись вона вже чимало виступала з трибуни, а ще більше миготіла на екранах. І тут його осяяло:
«Павло Іванович! — невже повернувся?!..»
— Хай! — вигукнув нарешті оратор, переможно випроставши руку над головою. «Хай!» — трусонуло ефір багатоголосне і так і пішло далі:
— У! — «у»...
— Того! — «того»...
— Рука! — «рука»...
— Одсохне! — «одсохне»...
— ХТО ВІД СЕБЕ ГРЕБЕ!!! — карбуючи слова, дзвінко вигукнув легендарний Павло Іванович.
«ХУТРО! ХУТРО! ХУТРО!» — гриміло, дзвеніло, голками вп’явалося у барабанні перетинки, і... Іван прокинувся. Дзвенів будильник, і це був сон, чудернацький сон, але такий живий, реалістичний і геть — чому б ні? — не такий вже й нездійсненний. Іван, чоловік до крихти чесний, сама порядність та працьовитість, вічно обдурений та обібраний усілякими шахраями, почувався зле в ці буремні часи, коли люди, як сказав одного разу герой його сюрреалістичного сну: «... думають одне, кажуть друге, а роблять третє...» І тому він почвалав до ванної кімнати, повний непевності й сум’яття, де від побаченого в дзеркалі нещасного аж затрусило, немов у лихоманці: його права робоча й тренована на чесну працю рука видавалася напрочуд схудлою і навіть якоюсь напівпрозорою.
— Невже?! — диким голосом заволав Іван і кинувся до кімнати вмикати телевізор...
