Пишу до газети, бо серце не витримує. По телевізору й по радіо чую, мовляв, Західна Україна така й сяка. Наші політики народилися після 1947 року й не пам’ятають, хто рятував людей східних областей від голоду й холоду.
Якось наша сім’я обідала, коли заходять чоловік, жінка й двоє діточок. Жінка на порозі знепритомніла. Потім зізналася, що від запаху борщу. Які вони були опухлі й виснажені... Звісно, що ми поділилися з ними хлібом і картоплею.
А вже пізніше, у 1955 році, люди із Західної України ешелонами їхали за комсомольськими путівками на Донбас відбудовувати шахти. На одній із них працювала і я. Приїжджих місцеві жителі зустрічали дуже доброзичливо. Хлопці й дівчата товаришували, разом співали українські пісні. Маю найкращі спогади про цих прекрасних людей і чудовий край.
А тепер що чую: «На Донбасі вугілля, будемо відділятися... Нехай Західна Україна занепадає». Звідки таке зло? А як же родини: батьки, діти... Ми ж всі зв’язані сім’ями.
Скільки горя вже випало на долю України: голод, війна, Афганістан, Чорнобиль... Нам не потрібні нові страждання, необхідно якомога швидше зупинити розкол між західними й східними областями.
Сутиски
Тиврівського району
Вінницької області.
