Григорій Васильович Швець впевнений, що основа його довголіття — здоровий оптимізм та шанобливе ставлення до праці. Справді, він аж ніяк не «тягне» на свої 90 років: горда постава, зацікавлений погляд. І це попри те, як багато буремних подій випало на долю його покоління.
...Зі смертю зустрівся ще чотирирічним, коли на його очах бандити вбили батька. Ще на зорі свідомого життя взяв собі за принцип: хто, якщо не я? І відтоді весь час працював — слюсарював, пиляв дрова, водив паровози, вирощував ліси, виховував дітей. І завжди жив по совісті.
Коли у сорок першому заграва війни запалала над рідною землею, Григорій, як і його однолітки, горів одним бажанням: на фронт! Але як помічнику машиніста паровоза йому дали бронь і доручили виконувати місію державної ваги — евакуацію великих заводів у Свердловськ, Куйбишев. Під час однієї такої поїздки потрапив під бомбардування, був поранений. Але не було коли думати про себе — потрібно доставити вантаж. Не знав тоді, що на все життя залишиться калікою, а незасвідчене лікарями поранення не врахують під час визначення групи.
Там, у далекому Куйбишеві, працював по 12 годин на будівництві авіаційного заводу, а отримував (втім, як і всі робітники) по окрайцю хліба. «Їсти хотілося так, — згадує той час Григорій Васильович, — що додому, бувало, приносив крихти».
Відтоді постійно дбав, щоб у його хаті завжди був хліб і до хліба. Хоча б де працював — всюди мав репутацію кращого працівника. За звитяжну працю відзначений багатьма нагородами. Їх він тримає у спеціальній скриньці, до якої частенько кортить зазирнути онукам і правнукам.
Шкодує лише Григорій Васильович, що вдовує вже сім років.
— Ось за цим довгим столом на моє 90-ліття нещодавно збиралася вся моя велика родина. Сподіваюся дочекатися праправнуків і допомогти їм. — І в цих словах Григорія Швеця його здоровий оптимізм.
Одеська область.
