Старшина почув характерне для шаленої швидкості автомобіля лопотіння протекторів коліс, і серце його радісно тьохнуло.
— Сто тридцять чотири! — вигукнув сержант, усім своїм єством припавши до радара, але вольовий жест старшини вже перепинив шалену гонитву порушника.
Лискучий коштовний лімузин, гальмуючи, проїхав далеко вперед і тепер нахабно пер заднім ходом просто на засідку інспекторів дорожнього руху. Мабуть, і в цього ксива, — майнула дражлива здогадка, і радісне збудження старшини згасло. Переднє скло металевого красеня плавно поїхало вниз і в темній щілині з’явилася картка, призначення якої старшині було надто відоме...
— Бережіть себе! — похмуро прохрипів інспектор, і клята розцяцькована залізяка, вискнувши, зірвалася з місця так прудко, немов це ганебне дійство відбувалося не на столичному проспекті, а десь на трасі «Формули 1».
Сьогодні, як ніколи, зухвалість крутяків не мала меж. Старшині вже вшосте, як то кажуть, тикали в пику «залізними» ксивами від усіляких грізних офіційних відомств за підписами таких людей, що годі про це й патякати, і проти міці, яка стояла за ними, старшина був безсилий, мов той яструб з перебитими крилами. Раптом старшина уздрів щось косо-блякло-криве та ще й, здається, радянського походження, яке, проте, рухалося з неймовірною для свого фізичного стану швидкістю.
— Сто п’ятнадцять! — радісно вигукнув сержант, і долю нещасного сміливця було вирішено. Гальмування було звуковим: авто рипіло й деренчало, скреготіло й скавучало, але дивним робом спромоглося зупинитися якраз біля чобіт інспектора.
Душа старшини ластівкою злетіла над асфальтом до небес, він набрав повні легені повітря, щоб гавкнути, загарчати, визвіритись на цього невдаху за все те, що йому належить по закону, а ще й за того і отого хлопців... Але повітря затамувалося в легенях, як заклякла й динамічна, готова до енергійних кульбітів поза охоронця дорожнього порядку й спокою: на прим’ятій ламінованій картонці красувався підпис людини, від самої лиш згадки про яку старшина рвучко виструнчився і віддав честь. У відповідь високоповажний металобрухт гучно пальнув з глушника й хутко розчинився у сивому смердючому вихлопі.
Терпець старшини урвався, він підтюпцем вискочив на дорогу і, сизий від люті, так замахав жезлом, що той аж підсвистував на вітрі, виписуючи енергійні кола.
— Геть, падлюки, геть, козирні, ітить вашу нехай! — пританцьовуючи, верещав уражений в законних правах начальник.
У цей само час тією дорогою проїздив сивий генерал. Звичайно, його лімузин не пас задніх на проспекті, але попри поважну швидкість досвідчене око старого службіста зафіксувало несамовиті танці молодшого командира.
— Давно не бачив такої філігранної техніки володіння жезлом, — зачаровано вимовив генерал. — Та хіба зараз вчать цьому витонченому мистецтву?!... От, пам’ятаю, років з тридцять тому існував особливий взвод регулювальників дорожнього руху. О, яке це було дійство! Гурти людей збиралися на перехрестях, щоб помилуватися блискавичними порухами жезла у вправних професіоналів.
Генерал було замислився, але особливо цінна думка змусила його різко повернутися до водія й чітко викарбувати прості й змістовні слова наказу:
— От що, Федю, довідайся про особу цього орла і доповіси — я його заохочу.
Генерал почухав потилицю і його ніби осяяло:
— О! Підпишу йому ксиву, оту, наймоцнішу, про те, що власникові її можна все і всюди... А що? В хороших руках їй ціни немає... Принаймні якомусь доброму чоловікові, либонь, знадобиться!
