21 листопада 88-річна Мотрона Арсентіївна та 92-річний Федосій Трохимович Янчишини відзначили 70-ту річницю свого подружнього життя. Проте поруч із радісною датою крокує й сумна — річниця найжахливішого злочину проти українського народу — голодомору.
І недаремно на свято Мотря Арсентіївна разом з дітьми напекла й наварила багато смачних страв — дбала, щоб стіл був щедрим. Бо ті далекі—близькі голодні роки з присмаком лободи, акації й щавлю ще й досі переслідують її. Пережите зринає, немов все це було вчора...
Федосій уподобав Мотрю, коли вона ще дівчам бігала повз їхню хату до школи. А коли повів її під вінець, у сільраді не хотіли реєструвати шлюб, бо наречена була неповнолітня. Та закоханих це не зупинило: два останні класи Мотря ходила до школи вже з хати батьків Федосія.
У мальовничому селі Шершенці, котре на Одещині називають маленькою Швейцарією, щедрої осені 1933 року селяни зібрали добрий урожай. Ніщо не передрікало біди, тим більше —голоду. Чорна хмара насунулася зненацька: активісти нишпорили селом, забираючи весь провіант із амбарів і погребів. Брали навіть їжу, що вже варилася в печі... До весни наступного року в селі залишилося трохи більше половини його мешканців. Колись заможні родини перетворились на злиденні.
Мотрі й Федосію пощастило — вони вижили. Восени 1934-го й відбулося це незвичайне, відчайдушне весілля. І «весільні ляпчики», які вони приготували з гороху, виписаного в колгоспі, подружжя згадує з гумором, замішаним на смутку. Але коли говорять про запальну музику, котру грав на їхньому весіллі духовий оркестр, в очах спалахують бісики.
Та хіба тільки голодомори випали на долю їхнього покоління? Пережили Янчишини революції, війни, трудову армію, куди у 1945-му забрали Федосія, його тяжку хворобу, смерть дочки. Однак вціліли, залишилися живими, щоб 70 років потому справити коронне весілля.
— Прожили ми, наче голубки, ось тако, — каже Мотря Арсентіївна і стуляє докупи долоні.
Мотря Арсентіївна і справді нагадує горлицю, яка воркує навколо свого сивочолого, але, як і колись, коханого чоловіка. Вдячна йому, що зумів серед життєвих терній втриматися корінням за рідну землю. Господарі й нині живуть у затишному будиночку, прибраному домотканими килимками та вишиваними подушками. Проте найбільший їхній скарб, як вони кажуть, — четверо дітей, шестеро онуків і семеро правнуків.
Ювілярам притаманний здоровий гумор, який так пасує цим літнім людям. Але роки беруть своє. Мотря вже не так добре чує, як колись (все прикладала руку до вуха й перепитувала). І Федосій не такий моторний. Проте мають кілька кроликів і курочок, котика і собаку Фунтика. Дровцят нарубати, води принести — теж клопіт. Не забувають і з сусідами поспілкуватися, новинами поділитися. І хоч діти до себе кличуть, все-таки вирішили доживати віка тут.
Так і живуть прості селянські люди. На зло всім негодам і незгодам. Живуть за себе і за тих, кому не судилося. Тому в неділю так палко і щиро лунали на їхню честь весільні здравиці. А вони, як і сімдесят літ тому, взявшись за руки, раділи своєму щастю.
Одеська область.
