Етнологічні джерела й пісенна народна творчість доносять до нас тонкощі добирання пари
Звичайно ж, головними чарами дівчини була її чиста природна краса. Про цвіт дівочого обличчя навіть мовили: «У рум’янці така сила, що всі квіти погасила». Вважали також, що зовнішня схожість юнака і дівчини була запорукою вдалого шлюбу. Та найбільшу увагу парубок (і його батьки!) звертали на працелюбність і шанобливе ставлення дівчини до старших.
Сувора мораль українського народу закликає дівчину оберігати славу «дитини чесного роду». Берегти добре ім’я дівчини було справою честі парубка. Ревно захищали хлопці «дівчат своєї вулиці»: чужаків до гурту не пускали, аж поки переконувалися в їхній порядності. А тих, що залицялися то до одної дівчини, то до іншої, — не жалували ні дівчата, ні друзі, ні старі, ні малі.
А тепер уявіть собі картину. Селом (чи містом) іде урочистий похід дівчат в українському народному вбранні. Попереду наречена, обабіч — дружки, заквітчані вінками зі стрічками. Вони заходять до двору, до хати, вклоняються і запрошують рідних і друзів своєї родини на весілля: «Просили батько, просили мати, і я прошу до нас на весілля. Благослови, Боже!»
...На жаль, зовсім інші цінності нав’язує нам сучасна псевдокультура. Стандарти краси і вроди, манер і моди нині такі, що ревних носіїв їх єднає, на мою думку, не доля, а випадковість.
Марія ГОЛЕЦЬ, педагог-психолог.
