На околиці нашого села протікає невеличка безіменна річечка, береги якої з’єднує між собою вузька дерев’яна кладка.
Старий Свирид був уже майже на середині тієї кладки. Аж бачить назустріч з волаючим магнітофоном і вудочкою в руках іде Михайлик. Хлопчина недавно, за дорученням учительки, приходив записувати «минувшину». Дідусь вирішив люб’язно поступитися з дороги і зробив кільканадцять кроків назад до берега.
Михайлик же пройшов, ніби сонний, і не тільки «дякую» за виявлену увагу, а навіть традиційного «добридень» не сказав.
Дідусь від несподіванки оторопів, а коли отямився, хлопчина вже був далеко.
«Не виспався, мабуть, хлопець... Людини поруч не помітив. А якщо все життя заспаний ходитиме?!» —подумав з гіркотою старий і гукнув щосили:
— Аго-о-ов! Це ти, Михайлику, чи не ти?! Ану зупинись на хвилинку, щось маю сказати.
Хлопець зупинився, знизав плечима:
— Ну, я...
— То чому не привітався зі мною, якщо це ти? — з докором у голосі запитав Свирид.
— Немає часу, — хотів виправдатися Михайлик. —Поспішаю на рибалку...
— Часу, значить, не маєш, щоб привітатися?! —перепитав старий і доброзичливо натякнув. — А мені здається, що тобі чогось іншого бракує...
— Чого?! — аж відкрив рота нездогадливий Михайлик. — У мене все є.
— Здогадайся сам! — мовив дідусь і попрямував кладкою на другий берег річки.
З магнітофона пролунав гучний сміх і Михайлик, здригнувшись, швидко його виключив.
Кельменці
Чернівецької області.
