Загнітків, що на Одещині, з давніх-давен славиться умільцями. Здається, сама природа благословила село на яскраві, самобутні таланти. Тут народні традиції, обряди, ремесла вдало поєднали в собі елементи української та молдавської культур. Саме в маленькому провулку прадавнього Загніткова, у старенькій хатинці, що міцно вчепилася за землю, живе одна майстриня...
Олена Іванівна Кифик все своє трудове життя працювала в сільськогосподарському виробництві. Але з дитинства плекала одну пристрасть — до ткацтва. Тоді, бавлячи тітчину дитину, Оленка придивлялась до того, як тітка працює за верстатом, робить полотна. А коли, як їй здалося, збагнула весь процес, й сама сіла до верстата.
У ті часи не було в селі родини, де господиня не вміла б ткати, прясти й шити. Та майстринь, котрі б виконували замовлення, було небагато. А сьогодні таких — на весь Загнітків одна. Причина в тому, що виготовлення килимів за новими технологіями витісняє кустарне ткацтво. І хоча ціна на домоткані килими помірна, все-таки молодь віддає перевагу фабричним.
Але бабуся Олена пишається своїми килимами, як сімейною реліквією. Адже кожний витвір — то унікальна річ, двох однакових не знайдете. Ткані різноманітними узорами килими зроблять будь-яке помешкання затишним і колоритним. Палатарі — килими-доріжки — свого часу служили для прикрашання місця над лавками. А рясно розцяцьковані трояндами ковдри були й залишаються гордістю селянських світлиць.
Створенню килима передує тривалий підготовчий процес. Перш ніж сісти за ткацький верстат, Олена Іванівна готує пряжу. Колись давно вона робила її з вовни, прядучи кужіль. Тоді на селі майже на кожному обійсті були свої вівці: їх стригли і таким чином мали екологічно чисту сировину для виробів. Тепер бабуся Олена сідає за прядку, щоб насукати ниток, розпускаючи кольорові хустини.
— Раніше замовників було багато, — розповідає Олена Іванівна, виконуючи до автоматизму завчені дії, — тепер дуже мало. Зараз мода на інші килими.
Але, незважаючи на моду, Олені Іванівні є кому передати свою майстерність. Її десятирічна внучка Павлинка так і норовить сісти за верстат, тільки-но бабуся відійде. І, вираховуючи ряди та стовпчики, прокладає візерунки. Жодного разу Павлинка не помилилася, хоча раз по раз від баби чує: «Треба добре знати математику».
Сорок років тче Олена Іванівна. А самій уже зозуля незабаром накує сімдесятиліття. Скільки за ці літа виткано чудо-килимів — не злічити! А я спробувала полічити: на один палатарі чи килим йде від одного до трьох місяців. Тож понад 300 світлиць звеселяють ці унікальні вироби.
Але мода — й справді річ мінлива. Хто зна, може, колись вона знову повернеться до цього старовинного виду мистецтва? І на тих десяти метрах доріжки, якими Олена Кифик думає завершити справу, нитка не обірветься. Бо не може зникнути мистецтво, коли у нього є послідовники.
Одеська область.
