Останні чотирнадцять років Фаїна і Петро Діденки живуть за тисячі кілометрів один від одного: він — на Прикарпатті, вона — в Татарстані. Але відстань не стала на заваді родинному зв’язку. За цей час Фаїна Габдульфартівна навідалася в Прикарпаття лише раз — коли справляли весілля молодшому синові, натомість Петро Йосипович їздить до Казані щороку, хоч на місяць.
Не думав—не гадав Петро Діденко, що зустріне своє кохання в шахтарському Донбасі, куди в п’ятдесятих роках подався на заробітки після військової служби. Там він познайомився з татаркою Фаїною. Хтозна, чим причарувала вона карпатського легеня: чи щирою усмішкою, чи лагідною вдачею, чи, може, смачними-пресмачними наїдками (працювала кухарем у їдальні). Та хоч як там було, покохали одне одного і справили скромне весілля.
Невдовзі вирішили переїхати в селище Рожнятів, звідки Петро родом. Написав про цей намір матері, а вона у відповідь: «Можеш, сину, не їхати додому. Хіба ти не міг взяти собі за дружину українку?..» Словом, не з міцними обіймами і солодкими поцілунками зустрічала свекруха невістку, але згодом зрозуміла, що даремно ганьбила сина.
Згодом у Діденків з’явився на світ Божий первісток Михайлик. Потім — Вероніка, Едуард і Лілія. Фаїна Габдульфартівна чверть віку трудилася бетонником (виявляється, замолоду опанувала і такий фах) у спеціалізованому будівельному управлінні. Петро Йосипович теж «перекваліфікувався» — з шахтаря на... продавця, й до виходу на пенсію працював у місцевому споживтоваристві.
Коли випадала зручна нагода, Діденки обов’язково їхали до Татарстану. А діти, особливо хлопці, всі літні канікули проводили у селищі Дербишки, що за двадцять кілометрів від Казані. Дідусь-фронтовик навчив їх рибалити (адже поруч Волга!), збирати в лісі гриби та ягоди.
Минули роки. Здоров’я погіршилося. Особливо Фаїні Габдульфартівні дошкуляв високий артеріальний тиск: боліла голова. Лікарі порадили змінити клімат. Звичайно, чоловік не був проти, як-не-як здоров’я дорожче. Отож, змушена була виїхати у рідні Дербишки. Самотньою не почувалася, бо там уже мешкали її доньки Вероніка та Лілія: навчалися в тамтешніх медичному та кулінарному училищах і вийшли заміж за місцевих парубків (перша за росіянина, а друга — за татарина...).
А батько разом із синами Михайлом та Едуардом, які теж мають родини, залишилися в Рожнятові. Хлопці вже й забули, коли востаннє навідувалися до матері (немає грошей на дорогу). Натомість Петро Йосипович кожного року їде. Довго не гостює: як сам каже, бо «тягне в Карпати, наче магнітом»... Винятком стане хіба що оцей рік: живе в Дербишках уже дев’ятий місяць. Кортить же йому і доньчиних діточок, а своїх онуків, поняньчити.
Ось таке незвичне подружнє життя. Якби не справжнє кохання, можливо, давно розвалився б цей шлюб. Але родина Діденків була, є, і буде.
смт Рожнятів
Івано-Франківської області.
