Олександру Гудалю виповнилося 93. Незважаючи на свій вік, Олександр Никифорович ще й тепер дає лиха закаблукам. Ну, не так запально, як колись. Та ось недавно вальсував на своєму дні народження, який діти й онуки перетворили для нього на справжнє свято. Від сина, дочок, невісток, зятів, а ще 21 онука, 13 правнуків і праправнучки лунала здравиця на многії літа.
Історію власного життя він добре пам’ятає від дитинства. Як до крові тріскалися п’яти, коли по грудках гнав корів на пасовище; як аж до сліз заходили в зашпори ноги, коли босим ходив по снігу. Як 37-й голодний рік вирвав із життя батьків, і залишився він один у спорожнілому сімейному гніздечку...
Всі в сімействі знають, як невдовзі Олександр Никифорович привіз собі дружину із села Лабушного. Його знайомство з Соломією Арефіївною тривало всього кілька годин. І хоч на той час дівчина була засватана іншим, Олександр посадив її на воза з гарбузами й привіз у Шершенці господинею у свій дім... Згодом їхня оселя стала гомінкою, наповненою дитячими голосами. А діток у Гудалів було шестеро. Всіх поставили на ноги, дали освіту. Поминають з болем сина Сергійка — його у 47-му забрала сира земля.
Згадує Олександр Никифорович і воєнне лихоліття ще з 1939-го, з фінської війни. А потім були визволення Бессарабії, Румунії, Угорщини й Чехословаччини, фронтові поранення, госпіталі... Перемогу зустрів у Братиславі. Але війна для нього закінчилася лише наприкінці 1946-го, після відновлення ліній телефонного зв’язку у Польщі.
Повернувся до сім’ї, до простої селянської праці, за якими тужило його серце. Не цурався ніякої справи: був і швець, і жнець, і на дуду грець. Умів поратися біля коней і добре знався на ковальській справі. Славився на селі умілим шевцем і професійним трактористом. Майстрував з дерева і будував із цегли. Сидіти, склавши руки, він просто не вмів і не вміє донині. Навіть на деcятому десятку сам садить город, прополює грядки. А ще він — з тих, хто звик бути причетним до життя країни, села, родини.
Одеська область.
