Так хочеться справжнього щастя

Це куплет із романтичної юнацької пісні, яку співала моя бабуся. Моє покоління початку третього тисячоліття не любить таких пісень.

Чомусь боязко входити в світ. Часто запитую: «А як-то воно буде?». У майбутньому бачу себе серйозною людиною: з хорошою професією, поруч — вірний друг (якого нелегко знайти сьогодні), я щаслива мати. А ще живу в хорошій квартирі, маю дачу за містом, корисно відпочиваю, живу, як кажуть, змістовно.

Та це мрії. Вони можуть і не здійснитися. Але так хочеться бути по-справжньому щасливою!

Більша частина мого життя — це часи нової України, про яку мріяли віками. Це були нелегкі часи визнання, становлення, підйому. А що я бачу нині в Атманаї? Хай пробачать мені за відвертість, та хорошого мало. Батьки в турботі, як зібрати дітей до школи, бо зарплати затримують. 300 000 гривень заборгувало ВАТ «Атманай» всім працівникам. Кажуть, у 70—80-і роки були часи злету, коли «сяяли зорі Атманаю». Як таке міцне багатогалузеве господарство пішло по руках? Почали змінюватися керівники, кожен прибрав собі, що хотів, — і господарство розвалилося.

А про молочнотоварну ферму радгоспу «Комуніст» уже й забули давно: жодної корови в господарстві. Тепер про нашу ферму нагадують лише стіни, та й ті потроху розбирають. І нікому немає до цього діла. Тільки люди збираються в гурти й бурхливо обговорюють, їдуть в район добиватися правди: наче ми живемо не в 2004-му році, а в 1905-му році.

І якби не корови в індивідуальній власності, то хтозна, як би воно було. Але корова, та якщо не одна, — це великий труд. І випадає він передусім на долю жінок. Рано-вранці починається їхня боротьба за життя своєї сім’ї.

І так — більшість моїх односельців. Самі розумієте, що тут романтики мало. А якщо у господарстві немає доброго господаря — все руйнується. Село втрачає свою привабливість, а люди грубішають.

Чи чекає Україна таких, як я, чи готова їх прийняти? Що вона робить для молоді? Юнаки і дівчата виборюють призові місця в олімпіадах і конкурсах, тож наша освіта серйозна й престижна. Але вузи мають приділяти більше уваги здібній молоді з областей.

Україна — це передовсім хліборобна держава, основне її багатство — земля. Та землю голими руками не візьмеш. І про добробут селянський зарано говорити. У село не хочуть їхати фахівці, бо в місті краще. І може статися, що сільської інтелігенції незабаром взагалі не буде, а в школі працюватимуть учорашні одинадцятикласники без спеціальної освіти.

Запам’яталися слова нашого голови парламенту, що талановиті люди народжуються в селі, а помирають у столиці. Це так, коли для сільської молоді створити умови для навчання,  не зав’язані на грошах.

На селі треба створити потужний середній клас, якого нині взагалі немає в Україні. Пенсіонери, сільська інтелігенція (перш за все, вчителі й медичні працівники) — бідняки, які не можуть дозволити собі навіть раз на рік полікуватися й відпочити. А подивіться на зовнішній вигляд нашої селянки, поставте її поруч із фрау чи мадам. Краса її ледь пробивається, зморшки передчасні, волосся вкрила паморозь. Жінка Західної Європи в свої 70 років подорожує світом, а нашу чекає подорож у світ інший...

Майбутнє України повинно бути прекрасним. Та коли ж воно настане? Невже мої батьки мають посивіти, чекаючи, поки їхні онуки житимуть у заможній країні? Панове депутати, від вас багато залежить, думайте над розумними законами на користь України. А народ у нас — трудолюбивий, енергійний, тямущий.

Сподіваюсь, і мій розкрадений Атманай, колись такий знаний й авторитетний, знову розквітне. Мої земляки дуже добре розуміють, що найважливіше для них — земля і праця на ній. Своєю працею селянин створить добробут, нагодує країну. Тільки не заважайте і не дуріть селян!

Атманай

Якимівського району.

Запорізької області.