Коли мені виповнилося тринадцять, довелося залишити школу і йти працювати. Нарівні з дорослими косила пшеницю, носила бійцям продукти. Про те, що не здобула повної середньої освіти, тоді якось не замислювалася. А тепер здається, що моє життя могло б скластися зовсім по-іншому...
Якось у місті до мене підійшов парубок. Гарний, добре вдягнений, але трохи дивакуватий: розгулював по вулиці з нотним зошитом у руках. Цього ж вечора він запросив мене до оперного театру. А коли побачила його не поруч, а на сцені, дізналася, що він — оперний співак Олексій Риков.
Після цього ми почали зустрічатися: прогулянки біля озера, солодкі поцілунки під зірками — все було, як у казці. А через деякий час Олексій поїхав на гастролі, і єдиною ланкою між нами були листи. Я писала, що чекаю і сумую, а Олексій писав у відповідь: «Ти чудово пишеш, так відверто, ніжно... Але чому в твоїх листах так багато помилок?» На цей лист я тоді відповіла тільки одним рядком: «Я тебе не люблю, тому і не намагаюся писати грамотно. Прощавай». Більше від нього листів не було...
Відтоді минуло шістдесят років. Часто подумки повертаюся у минуле, і тільки тепер можу зізнатися: я збрехала. Я кохала його, як нікого більше. Просто Альоша мав би мені допомогти, навчити, а не критикувати.
Нещодавно по телебаченню дивилася концерт і побачила на екрані до болю знайоме обличчя. Співака звали Сергій Риков — син мого коханого. А міг бути моїм. І на мить здалося, що він навіть чимось схожий на мене. Знаєте, напевно, попрошу онуку допомогти мені без помилок написати листа Олексієві. Дуже хочеться перед смертю відкрити серце...
Записала Юлія НЕДОПИТАНСЬКА.
