Залишилося нас у мами п’ятеро. Найменшенькій був місяць, коли батько пішов на фронт. А потім похоронка — загинув смертю хоробрих під Кривим Рогом. Що тільки довелося пережити. Не знаю, як все те витримали наші дитячі плечі. Нарівні з дорослими жінками пололи на колгоспних хлібних полях бур’яни, за жаткою в’язали снопи. А потім босоніж носили їх по колючій стерні й складали в копи. Від молотарки відтягали конем полову, а зерно возили на тік. Там його сушили, віяли і — на станцію, в державні склади для фронту.
А як же нам, підліткам, було важко піднімати ті центнерки з пшеницею! Повні ящики виносили по дошках аж під стелю, щоб не засипати дверей. Удень ми возили хліб на склад, а вночі його передавали фронту. А наступного дня — знову те саме...
Коли настала пізня осінь, посилали нас, малих, на поля шукати під снігом соняшники і кукурудзу. Надворі заметіль, а ми, абияк одягнені, йшли й збирали, розгрібаючи сніг, тому що знали: це для наших солдатів.
Та найстрашніше було, коли до братської могили звозили з хлібних полів тіла загиблих в окопах воїнів. І досі волосся дибом стає, коли про це згадую. А що робити — війна.
Дуже прикро, що й сьогодні нам не набагато краще — жебрацьке пенсійне життя. Не можемо по-людськи одягнутися, взутися чи хоча б поїсти. Якби нас, отих підлітків, прирівняли до учасників бойових дій, може, нам хоч трохи стало б легше жити. Хіба ми, діти війни, цього не заслужили?
Новомиколаївка
Дніпропетровської області.
