— Мене дивує, якою несамостійною є нинішня молодь, — ділиться зі мною думками начальник Березнівського вузла поштового зв’язку Любов Щокот (на знімку). — Щойно розмовляла з 22-річною дівчиною, яка хоче влаштуватися до нас на роботу. Вона прийшла з матір’ю. Навіщо? Така опіка надмірна і не викликає довіри як до можливого працівника.
Розумію таку реакцію Любові Ничипорівни, бо як мені відомо, вона сама вибивалася в люди. Адже її батькам і без того вистачало клопотів — потрібно було дати раду одинадцятьом дітям. Люба — шоста у сім’ї. Сам факт появи її на світ вартий того, щоб про нього написати.
— Жили ми в селі, — розповідає Любов Щокот. — Тож коли мати відчула, що настає час пологів, батько вивів коня з хліва, запріг його у сани і повіз породіллю до лікарні у райцентр. Але дорогою порвалися віжки. Батьку довелося залишити маму одну на безлюдній вечірній дорозі й добиратися пішки до села, щоб поміняти збрую. П’ять кілометрів туди, п’ять назад... Мати дуже змерзла — надворі ж був січень.
Батьки вже й не сподівалися, що за таких обставин народиться здорова дитина. Але доля змилостивилася над крихіткою. Виходжували її гуртом, бо мати ще довго хворіла після пологів...
— Схоже, вже тоді мені було закладено долею бути самостійною, — каже Любов Ничипорівна. — Коли закінчила школу, заявила батькам, що обов’язково хочу здобути вищу освіту. Ті намагалися відмовити, бо в сім’ї не було великих статків, щоб вчити мене в місті. Але старші брати і сестри підтримали моє бажання: мовляв, нехай вчиться, а ми почергово зі своєї зарплати виділятимемо їй по червінцю. Я підрахувала, що цього та стипендії мені вистачить, бо до розкоші я не звикла. Згодом батьки пораділи моїй наполегливості. Диплом отримала вже в зрілому віці, коли мала чоловіка Ігоря та двох дітей — Олега й Наталю.
— Як ви встигаєте і на роботі, і вдома? — цікавлюся.
— А ви бачили, щоб я коли-небудь спокійно йшла з роботи чи на роботу? Завжди лечу... А якщо серйозно, то хіба я одна справилася б? Все робимо гуртом. Ми з чоловіком працюємо в райцентрі Березно, а живемо у селі Городище, що неподалік від нього, — розповідає жінка. — Маємо гектар землі, чимало живності на обійсті: корову, свиноматку з маленькими поросятками, птицю. Без цього на одну лише зарплату, яка у нас невисока, сім’ї не вижити. Часто, особливо у дні канікул, даємо дітям трудовий «наряд». Не пригадаю, щоб вони нас підвели. Наталя поросяток із соски погодує, курям зерна сипне, трави нарве, в домівці порядок наведе, нехитру страву приготує. У старшокласника — Олега — свої обов’язки. Під час канікул він ще й підробляє на місцевій пилорамі, щоб мати власні кишенькові гроші.
Цікава деталь, що характеризує цю симпатичну жінку: вона — оптимістка, і, якщо хочете, — максималістка. Вміє працювати, вміє й відпочивати: співає, танцює, і взагалі — має талант піднімати настрій людям.
Рівненська область.
