Село Колоденка дехто плутає з мікрорайоном Рівного — настільки близько ці населені пункти розташовані один від одного. Із села видно багатоповерхівки мегаполісу, а звідти — ошатні будиночки селян, що потопають у зелені садів та різнобарв’ї квітів, з доглянутими смужками городів.
Самі ж мешканці Колоденки на таке лише докірливо усміхаються: «Ну хіба це комплімент? Погляньте, яка краса навколо! І повітря чисте. Хіба таке у місті?» А ще це приміське село за останні роки в усіх на слуху завдяки місцевим знаменитостям: пенсіонеру Василю Максютинському, що стійкий до дії електричного струму, і, звичайно, подружжю Лебедів, яке першим на Рівненщині зголосилося стати вихователями дитячого будинку сімейного типу. Коли ви запитаєте, як його знайти, почуєте: «Он той зелений будинок під бляхою». За цією адресою милосердя побувала і я.
Господиня будинку Тамара Олексіївна Лебідь увірвала для розмови кілька хвилин із свого щільного графіка. Клопоту в неї та її чоловіка Володимира Остаповича чимало, бо нині вони виховують чотирнадцять дітей. Було й більше, але двоє найстарших — син та прийомна донька — завели власні сім’ї, тож відділилися від батьків. Пані Тамара відклала городні справи, щоб розповісти про свою сім’ю:
— У нас переважно діти з Колоденки та сусідніх сіл. Рішення про створення будинку сімейного типу прийшло до нас із чоловіком спонтанно. Спочатку ми взяли на виховання двох дівчаток, коли їхня мама через тяжку хворобу була приречена. Після того, як жінка померла, до нас прийшли ще троє її сиріт. Ми бачили, як діти тяжко переживають втрату мами. Але й нам тоді було так само важко, бо незадовго до цього ми поховали сина. А тут стільки дітей, клопіт. За ними й забували про своє горе...
Звичайно, в кожної дитини, яка прийшла сюди, своя життєва трагедія. Тому батьки-вихователі проявляють великий такт, терпіння до них. Тамара Олексіївна розповіла, як тяжко адаптувався тут один з хлопчиків (з етичних міркувань не називаю його імені). Його мати вела аморальний спосіб життя, не приділяла синові уваги, через що він і днював і ночував на вулиці. Отож спочатку в будинку сімейного типу він почував себе, ніби не у своїй тарілці, чого й не приховував від Тамари Олексіївни: «Скучно у вас, я хочу гуляти».
— Як ти хочеш гуляти? — уточнила жінка. — По селу ходити туди-сюди... — Прошу. Як нагуляєшся, скажеш.
Цей діалог пані Тамара нині згадує з усмішкою, бо невдовзі хлопчик сам повернувся до них. Схоже, зумів оцінити, де йому буде краще.
— Чи цікавиться його мати долею сина? —запитую у Тамари Олексіївни.
— Ні, хоч живе у нашому селі. Хлопчик називає мене мамою...
У будинку Лебедів чисто, затишно, діти теж доглянуті. Тому дивуюся, як такій чималенькій сімейці це вдається.
— Дуже просто, — каже Тамара Олексіївна. — У кожного, крім хіба що п’ятирічної Віки, є свої обов’язки.
Чоловіка Тамари Олексіївни Володимира Остаповича сусіди охарактеризували як людину, що має золоті руки. Бо не лише дає лад на власному обійсті, а ще й сусідам допомагає щось відремонтувати. Винахідливість проявив він і під час облаштування тренажерів та гойдалок для дітей, врахувавши, що в такому віці вони напрочуд рухливі, тож нехай свою енергію спрямують у правильне русло.
— Чи не ревнують вас ваші діти?
— Тепер вони всі мої, — каже пані Тамара, — а точніше, наші з чоловіком, ми за них відповідаємо. Кожного любимо. Щодо ревнощів, то їх з боку Богданки (син уже має власну сім’ю) не помічала. Навпаки, їй у гурті веселіше, у неї з Олечкою та Юлечкою спільні інтереси — вони відвідують музичну школу, грають на бандурі. Є ще один юний музикант — Іванко, який опановує гру на кларнеті.
— Ви були першими на Рівненщині зачинателями будинку сімейного типу. Мабуть, важко першопрохідцям? — цікавлюсь у жінки.
— По-різному було: і добре, і сутужно, але ми не робили з того якоїсь трагедії, бо все нове потребує терпіння та витримки.
Совість не дозволяла затримувати розмовами цю прекрасну жінку, в якої так багато клопоту. Благородного клопоту. Але хвилини перебування у будинку сімейного типу Лебедів залишили приємні враження. А ще я переконалась, що тут дітям набагато затишніше, ніж у дитбудинках, якими б комфортабельними вони не були. Тут пахне оселею, тут вони у сім’ї.
Рівненська область.
