Часто у розвороті «Сім’я» читаю життєві історії ваших читачів. Шкода, що люди вже не вірять у казку. Адже її можна побудувати власноруч, а потім щасливо жити за своїм сценарієм.
Я завжди була товариською, старанною ученицею. Школу закінчила із золотою медаллю, без сторонньої допомоги вступила до інституту. На третьому курсі познайомилася із Сергієм і звичайну закоханість прийняла за велике і світле почуття. Ми одружилися, а вже через рік подали заяву на розлучення. І кожний з нас тихо радів, що хоча б не встигли завести дитини. Не знаю навіть чому, але я пишалася своїм новим статусом — розведеної жінки. Мені здавалося, що в 21 рік це звучить гордо.
А потім день за днем блискавично пролетіли роки. Мені виповнилося тридцять, і якось я помітила сивину у своїх чорних косах. Тоді й зрозуміла, що настав час шукати підходящого чоловіка.
Я відразу вирішила, що він буде високим, красивим, солідним і розумним. Перебравши всіх своїх знайомих, зрозуміла, що якщо такі й є, то вони вже чиїсь чоловіки.
Якось увечері, прогулюючись із собакою, зустріла свого сусіда. Він жив поверхом вище і візуально ми одне одного знали. Костянтин був високим, симпатичним, розумним і мав свій бізнес. Отут-то я і вирішила почати полювання саме за ним.
Три тижні підряд раніше звичайного часу я вигулювала собаку. Встигла довідатися, о котрій годині Костя виходить із будинку, де припарковано його авто і коли він повертається. Потім я «випадково» зіштовхувалася з ним у ліфті, і нам вже й справді випадково було «по дорозі» на роботу. Протягом наступних двох місяців ми почали повертатися разом з роботи, іноді вечеряли в ресторані. А через півроку я запросила його в гості, під приводом «полагодити кран». Крім крана він відремонтував дверний замок, дверцята шафи і допоміг доклеїти шпалери у спальні. Потім ми продали його квартиру, побудували заміський будинок, народили сина і дочку. До речі, коли вісім років тому він запропонував мені руку, серце, машину і свій бізнес, я... погодилася.
Київ.
