Олександр Зборщик пішов з життя 4 грудня 2002 року. Було йому 53 роки, але більшість його називала Шуриком, бо чоловік після розлучення з дружиною більше десяти років парубкував. Поряд, за кільканадцять метрів, жила у власній хаті мати, тож такий-сякий харч він мав. Не секрет, випивав... Можливо, сьогодні в Перелюбі вже й забули б про нічим не примітну людину, та залишила вона по собі справу-міну, яку досі «розміновують» суди.
Після смерті матері О. Зборщик перебрався в материне обійстя. А свою хату вирішив продавати. Тим паче що брат Анатолій, який проживав у Білій Церкві, «за спадщину» просив бодай 1000 гривень, щоб розрахуватися за комунальні борги.
— Ми дізналися, що Зборщик ходить по селу і шукає покупця на свою хату, — розповідає 23-річний автор листа до газети В’ячеслав Коцегуба. — Охочих не було, бо й колодязь від будинку далеко, і погреба нема. А ми з Людою саме збиралися одружитися. Тож нас його пропозиція зацікавила. Щоправда, ні у нас, ні у батьків 2500 гривень, які він хотів отримати за будинок, не було. Але збиралися здавати худобу, щоб за неї виручити гроші. Та дядько нас заспокоїв: «Нічого, дайте мені спочатку 1000 і заселяйтесь. А інше повернете пізніше, як гроші будуть». При свідках 30 листопада ми віддали тисячу гривень... І трапляється ж таке! Тільки-но заселилися, Зборщик буквально через кілька днів помер у холодній материній хаті.
Ще більшою несподіванкою для молодої сім’ї стала звістка від сестри покійного Ніни Яковець, що О. Зборщик 11 липня 2002 року зробив заповіт на все своє майно на її користь. А тому вони повинні виселитися... Хоча Коцегуби й досі сумніваються, що такий документ був на момент смерті попереднього власника. Але й сьогодні ніхто не спростував його правочинність.
— Скільки грошей ми вже вклали у хату! — діляться Люда й В’ячеслав Коцегуби, показуючи оселю. — Тут одне павутиння було. А ми побілили кімнати, причепурили їх, підфарбували. Облаштували на кухні погрібок, виклали його цеглою.
13 лютого 2004 року місцевий Корюківський районний суд вирішив виселити Коцегубів із житлового будинку по вулиці Луговій №1 без надання іншого житлового приміщення і стягнути з Н. Яковець на їхню користь 1071 гривню 55 копійок. Та обидві сторони незадоволені таким вирішенням справи. Коцегуби вважають, що суд не врахував їхніх витрат щодо поліпшення придбаного житла. Н. Яковець теж подала апеляцію.
З пані Ніною я зустрівся в Перелюбі. Жінка так коментує свою позицію:
— Я не згодна на доплату за будинок брата у сумі півтори тисячі гривень. (Хоча покійний брат згодився продати будинок за 2500 грн. — Авт.). Чому Коцегуби мені диктують таку малу ціну? У присутності сільського голови я хотіла повернути їм 1000 гривень. Але вони не погодилися.
З одного боку, Ніну Андріївну по-житейськи можна зрозуміти. Усі витрати на поховання матері, а потім брата лягли на її сім’ю (а це більш як тисяча гривень!). А натомість — така спірна спадщина... З другого боку, й молодій родині Коцегубів непереливки: жити в сільському будинку, як у незахищеній фортеці, скрутно. Уже другий рік вони не порають город, бо невизначеність домоволодіння не спонукає до активного ведення домашнього господарства. «Ми у відчаї, — пише у своєму листі до редакції В’ячеслав Коцегуба, — адже дах над головою — це головне. Можливо, розголошення цієї історії мало чим нам допоможе, а може, й зашкодить. Та, можливо, вона стане наукою чи застереженням для інших довірливих людей».
Обидві сторони сподіваються на справедливий суд. Зачекаємо й ми.
Перелюб
Корюківського району
Чернігівської області.
