Чи то Мишко сам загубився в цьому світі, чи то його «загубили», досі невідомо. У 1996 році він опинився в одному з дитячих будинків Одеси, і цього самого року його усиновили.
Йшли роки, хлопчик ріс, і згодом у нього почала прокидатися пристрасть до подорожей. До того ж «добрі» люди просвітили, що названі батьки — не рідні і зовсім необов’язково добре до них ставитися. Мишко почав пропадати день, тиждень, а потім міг і через місяць не з’являтися в рідній домівці.
Для названих батьків це був страшний час. Нерви не витримували, терпіння не вистачало. І навесні 2003 року рішенням суду усиновлення було скасовано. Цікаво, що на цьому суді був присутній і сам Мишко, але його закінчення хлопчик не дочекався — вибіг із залу. Кажуть, що це так вплинули на нього слова члена опікунської ради Катерини Олейченко, яка сказала дитині прямо, що від нього відмовилися і він тепер нікому не потрібний.
Не пройшло і півроку, як Мишко повернувся. І не куди-небудь, а в дім колишніх названих батьків. Обіцяв слухатися, допомагати і більше не тікати. А на сімейній раді вирішили, що всі троє спробують почати все заново.
Знову старі турботи: нагодувати, одягти, взути, відправити дитину до школи. І ось саме зі школою почалися серйозні проблеми. По-перше, Мишко пропустив половину навчального року, і влаштувати його в колишній клас було проблематично. По-друге, новий матеріал йому давався важко, і батьки прийняли рішення, що Мишко, крім школи, буде додатково займатися вдома. Два місяці панувала тиша, хлопчик навіть показував цілком нормальні знання, а потім почалася справжня буря. Вчителі намовляли проти Мишка дітей і їх батьків, постійно принижували і часом навіть доходило до рукоприкладства на очах усього класу. А одного разу на батьківських зборах учителі поставили вимогу забрати дитину з класу. Адже формально батьків у нього немає, тобто він безпритульний, і цим погано впливає на нормальних дітей.
11 лютого 2004 року Мишко, як звичайно, пішов до школи і... не повернувся. Перехожі бачили, як дитину забирала міліція, і через деякий час він уже був у притулку. А там — справжня в’язниця: у школу не пускають, прогулянки заборонено, а якщо провинився —сиди три дні голим у душовій. Колишні названі батьки заявили про це в прокуратуру, але, мабуть, крім їх, ця справа більше нікого не хвилювала.
Результат усієї цієї історії сумний. 5 травня неповнолітній Михайло С. разом з другом із сусіднього села пішли з притулку в невідомому напрямку. Коло замкнулося. Але ось питання, що хвилювало небайдужих людей до цієї родини, залишилося відкритим: хто дав команду «фас» і чому всі земні лиха й випробування звалилися на голову хлопчика, що потребував лише розуміння і турботи?
Зі слів небайдужого свідка (у минулому, до речі, — названий батько) записала Ірина ВАСИЛЬЧЕНКО.
P. S. Усі імена і прізвища в матеріалі змінено з етичних міркувань.
