Краєзнавець Анатолій Микитович Карп’юк із Костополя заповнив немало білих плям у біографії Ніла Хасевича, талановитого українського художника, випускника Варшавської Академії, уродженця села Дюксин Костопільського району.
Ніл Хасевич — автор альбомів «Волинь у боротьбі», «Графіка в бункерах УПА», його творчість високо оцінено у світі. Хасевича (псевдо Бей-Зот) вважали головним художником Української повстанської армії, тому для радянської влади він був «ворог народу». Особливо полювали на митця після того, як у 1951 році поширили у США серед журналістів та делегатів сесії Генасамблеї ООН малюнки з альбому «Волинь у боротьбі». Хасевич прийняв смерть від енкаведистів у бункері, який одночасно слугував йому за майстерню. Це сталося 4 березня 1952 року на хуторі біля села Сухівці...
— Я простежив долю не лише художника, а і його рідних, — розповідає Анатолій Карп’юк. — Мати його, Феодотія Олексіївна, загинула у транспортній пригоді. Батька, диякона Антонія, вбили фашисти у 1943 році в Дюксині. Молодшого брата Антонія знищили фашисти весною 44-го, а старшого, священика УАПЦ Федора, радянська влада у 1945 році загнала в Сибір.
Та я не втрачав надії знайти когось із їхнього роду. І ось у травні минулого року одержав із Київщини листа від дочки Федора — старшого брата Ніла Хасевича, Агнії Білоцької. Вона писала: «У травні 1945-го батька арештували, дали п’ятнадцять літ каторги і вислали у томські, потім воркутинські табори, де він пробув до січня 1956-го. В таборах переніс інсульт. Мріяв повернутися в Україну, але помер на чужині весною 1957-го. Аж 1991-го його посмертно реабілітували». Постраждала і сім’я Федора Хасевича. Його дружину та п’ятнадцятилітню Агнію у 1947 році позбавили майна, вивезли у Кемеровську область працювати у вугільній копальні. Старша дочка Федора, Наталка, загинула дев’ятнадцятирічною у лавах УПА.
А ось спогади Агнії про свого дядька Ніла Хасевича: «На жаль, спогадів у мене про татового брата небагато, бо я була маленькою. Але коли він приїздив до нас на Тернопільщину, йому завжди хотілось повчити нас із сестрами малювати. А нас було троє: Наталя, Галя і я. Звідки мені, малій, було знати, що дядько — талановитий художник. Пам’ятаю, як дядько Ніл намагався залізти на сливу і нарвати плодів, щоб нас почастувати, але не зміг. Я це бачила і щиро йому співчувала: у нього не було однієї ноги, ходив на протезі, з паличкою». Додам, що пізніше для Ніла Хасевича повстанці пристосували велосипед, на якому він долав відстані...
Іскра волелюбства Хасевичів не згасла. Вона передалась і Агнії, це видно з її листа: «Моє дитинство — це війна, юність — заслання в Сибір, зрілі роки —повернення в Україну. Все чогось боялась, була без вини у чомусь винна. Вдячна Богу, що довелось пожити в незалежній Україні, хоч і не все ще у нас гаразд».
Рівненська область.
