Вона мала означати, що в «квітучій Німеччині» їй дуже погано. Такого листа сімнадцятирічна Валентина Лебедєва надіслала своїй матері з німецького міста Косвіг, куди її разом з іншими дівчатами з Шостки відправили на примусові роботи.
— Добре розуміла, що така звістка лише засмутить матір, та все-таки хотілося поділитися горем з близькою людиною. Адже не напишеш про те, що годують лише бруквою з водою, а жити доводиться в бараках за колючим дротом, і ненависний нагрудний знак повсякчас нагадує, що ти — OST за номером 5506, — згадує Валентина Петрівна.
І все-таки жінка вважає, що їй пощастило, бо вдалося уникнути Освенціма, куди погрожував запроторити її шеф хімічного заводу.
— А все через те, що після трьох днів роботи в цеху відмовилася працювати, — дивується своїй сміливості Валентина Петрівна. — Твердо вирішила, що нізащо не стану виготовляти боєприпаси для німецької армії. Молода була, відчайдушна... Наглядачка взяла за перекладача мою землячку Тоню і повела нас до директора заводу. В кабінеті я так прямо і заявила, що не працюватиму на німців. А Тоня переклала це так: «Вона хвора, їй дуже важко». Та коли шеф сказав, що відправить мене в концтабір, я не витримала й вигукнула німецькою, яку добре знала ще зі школи: «Мені все одно. Робіть, що хочете». Шеф дуже розгнівався, почав бити мене по обличчю і вигнав з кабінету. Вони довго обговорювали з наглядачкою мою подальшу долю. Потім перевели в інший цех, де я також не затрималась. А от в наступному трапилася така історія. Майстер-німець (тепер я йому завдячую життям), одного разу помітив, що замість пороху в суміш кладу скло. Не виказав, навіть не покарав. Лише попередив, що кара за це — смерть...
— Це вони допомогли мені вижити, — показує Валентина Петрівна на свої маленькі натруджені руки. — Інколи після роботи я ходила до фрау Кунце. Шила одяг і доглядала дітей. За роботу німкеня годувала мене і взагалі добре ставилася, навіть подарувала дещо з одягу. А в неділю бігала в ближнє село. Працювала з останніх сил. Зате не так голодувала. Від місцевих жителів дізнавалася про останні новини з фронту, ділилася звістками з подругами. Разом раділи і вірили, що незабаром нас визволять.
А на заводі тим часом почалися вибухи. Одного разу хтось підірвав великий цех уже готової продукції для фронту. Тоді загинуло багато місцевих. Поранило моїх подруг — Женю Донцову зі Сталінграда і нашу шосткинську Валю Топчієнко. Мене в той час не було в цеху. А коли повернулася, побачила, що в моєму стільці застряг величезний осколок.
Після звільнення в 1945 році мене разом з подругою Шурою Пищик відправили на Одер в місто Швибус. Там я працювала на кухні. А восени того само року ми повернулися в рідну Шостку.
Було й палке кохання з молодим лейтенантом...
Нарешті зустрілася з матір’ю, рідними, друзями. Народила доньку Галину. Здавалося, все позаду. Але мене відмовлялися брати на роботу. Начальник відділу кадрів заводу, де працювала до війни, заявив: «Вам тепер лише гній за коровами вигрібати». Боляче було таке чути. Та треба жити. Заробляла на життя тим, що шила. А в 1959 році все-таки повернулася на рідний завод, який тепер відомий як «Імпульс». Потім була два роки на лікарняному: туберкульоз у відкритій формі. Попри все здолала хворобу.
В 1987 році побувала уже в мирній Німеччині. Цього разу ми їхали в елегантному зеленому експресі як почесні гості. Їхали, щоб зустрітися с друзями, згадати минуле... Вже одержала німецьку «матеріальну допомогу». Звичайно, радію. Та радість поєдналася з гіркотою. Боляче згадувати, як нас принижували. Ніякими грошима цього не компенсуєш.
Дивлюся на цю жінку з іскоркою в очах, з акуратно зачесаним волоссям і надзвичайною жвавістю в рухах, і не віриться, що на її долю випали такі випробування.
Шостка
Сумської області.
