Дивлячись на розцяцьковані весільні екіпажі, які щонеділі гучно катаються містом, на безтурботних юних наречених, думаю: чи довгий вік судився новонародженим сім’ям в часи тривожної статистики розлучень? І згадую історію родини Лесі Мельник, яку вона, член Українського Золотого Хреста, повідала мені під час нашої зустрічі на американській землі.
Тато Лесі був із Лівобережної України, мама — з бойків. У першу світову молодята подалися на «Западну» і потрапили «під Польщу». А мамин брат Михайло Бігун залишився в Києві. Михайло мав п’ятьох дітей, учителював. Від нього не було жодних звісток.
Якось перед самою Великою Вітчизняною війною мама, також учителька і депутат Львівської міськради, дістала путівку до Зимної Води біля Львова. Поїхала поправити здоров’я, а повернулася сама не своя. Киянка, сусідка по палаті, повідала, що Михайла, з яким та працювала в одній школі, немає в живих. Він був веселим чоловіком, ходив із гітарою, у вишиванці і співав українських пісень. Жодної «політики». Але більшовикам цього вистачало, щоб усіх Бігунів від малого до великого розстріляти в 37-му році.
Тож коли фронт уже просунувся на Захід, родина прийняла рішення: не залишатися «під совєтами». Узявши сякі-такі пожитки, рушили на Лемківщину, в Тилич (нині це Польща). Звідси почалася вічна чужина.
Був лютий сорок четвертого. Фашисти втікали в танках, машинах, крали все підряд. Гнана страхом родина подалася до Словаччини, уряд дав згоду їх прийняти. Визначили місце для «переміщених» — табір «Лопата», в колишніх стайнях. Одна словачка на ім’я Марічка, якось змовницьки шепнула: «Вночі більшовики візьмуть табір. Я замовила вам квиток на поїзд, тікайте» — «Не можу, нас дванадцятеро» — «Кажіть, хто то є, витягну всіх! Але щоб за кілька годин спакували речі».
Новий прихисток у Ніни Михалевич у Піщанах (знали про неї, як про родичку Софії Русової) теж був недовгим. Тільки розтаборилися по хатах, як усіх погнали до потягу знову. Між двома фронтами, тепер уже в австрійському Штрасгофі, в таборі біля залізниці всіх заганяли у воду з лізолем. Відвошивлювали. Батько, побачивши стовковисько голих людей, дістав десь 20 марок і відправив Лесю й Софійку Нацюк у Відень, до свого приятеля генерала Капустянського. Та генерал зарадив дівчатам лише дзбаночком суничного варення. Лежав з тяжким серцевим нападом... Софійка володіла чотирма мовами, тож пристали до групи балтійських жінок, які допомагали дівчатам переховуватися. Уночі приходили німці. Якби не стара, що страждала безсонням, їх би заарештували. Та будила молодих українок, і вони стояли між шибками вікон, закритих шторами, поки загроза не минала.
Та в дівочому серці клубочилася ще одна тривога — за нареченого Мельника, котрий знаходився в концтаборі Заксенхауз разом із Ольжичем. Тут був увесь цвіт України. Леся, молода та завзята, кинулася до Берліна, аби переконати своїх тікати. Їхала ніч стоячи між людьми й клунками, ніби в пачці сірників. На відміну від її коханого, Ольжичу не судилося вирватися з лабет фашистів: його протримали 10 днів і замордували.
З голоду Леся потрапила до шпиталю. Тут довелося пройти через досліди, під час яких хворим вводили збудник туберкульозу у великих дозах. На її очах померло кілька жінок зі Східної України, значно міцніших за неї. Леся вижила.
Ледве вирвалася з-під жорстоких дослідів, ще хворою, узяла шлюб зі звільненим коханим, старшим за неї на 20 років. Відень горів. А Мельники у чужій хаті святкували своє весілля, маючи на столі квасолю, хліб і пляшчину «маковейки». Потім чоловік поїхав пакувати нехитрі пожитки. Того дня Відень узяли більшовики...
Хвора на туберкульоз, Леся приєдналася до родини, що подалася за океан, після 1950 року. На її шляху було ще чимало випробувань, та вірності Лесі Мельник своєму обранцю ніщо не здолало. В їхньому житті, дарма що в багатій Америці, було мало пишноти. І ніколи не було суперечок, якщо з сімейного бюджету ішли кошти «на українську справу». А вищу освіту Леся здобула. І її діти — Аркадія та Ростислав — так само. Все-все в житті пані Леся робила сумлінно: будувала власну родину, кар’єру та виховувала дітей.
