Баламутка з Баламутівки

Принципова й активна соціалістка і народний депутат Валентина Семенюк — жінка унікальної долі та вдачі. А під час відвертих розмов «не про політику», стало зрозуміло, що й незламної сили волі та жертовності. І подяка за це — оберемки вишуканих квітів — нерідко прикрашає і робочий кабінет Валентини Петрівни, і світлу квартиру на Печерську, де вона мешкає з меншою дочкою (родина старшої живе окремо).

Проте мало хто знає, що старосту парламентського жіноцтва легко розчулити букетом звичайних волошок. Саме ними рясніє рідне село Заріччя Ружинського району, що на Житомирщині (колишня назва села — Баламутівка — згадується у багатьох переказах, які оспівували непокірність і завидну національну гордість його мешканців). Саме такий незабутньо-небесний колір в очей Валентини. Саме волошки дарував їй колись коханий чоловік...

Працьовиті батьки — тато Петро (тесляр і будівельник) і мама Ганна (буряківниця) — змалечку привчили доньку господарювати: підстав стілець, заміси й наліпи вареники, потрошку наноси води для худоби, прополи грядки... Гості дивувалися: господиня в полі від зорі до пізнього вечора, на городі — худорляве дівча з сапкою, а борщ із пампушками чекає родину на столі.

Старший на п’ять років брат Іван завжди захищав норовливу сестричку. А ідучи до школи, прив’язував маленьку Валентинку мотузком до пояса, щоб, бува, не загубилася дорогою. «Віднині вчись захищатися сама. Як не наб’єш, то хоча б подряпай!», — навчав брат, уже йдучи до армії. Відтоді худенька й невисока на зріст (друга з хвоста) Валя, щоб наздогнати своїх ровесників, почала займатися спортом. У такому само «бійцівському» дусі виховувала й меншого на 14 років брата Миколу. «Я й досі боюся сестру більше ніж батьків», — по секрету зізнається той друзям.

«Хорошу корову із села не випускають, — жартували батьки, вказуючи на хазяйновитих хлопців. — Дошивай, доню, рушники і шукай собі долю на все життя». До душі припав товариш старшого брата Анатолій, який після шкільного балу проводжав синьооку красуню волошковими полями. А в коханні довелося освідчуватися в екстремальних умовах. Якось Валентина, перепливаючи річку, не розрахувала сили і мало не втонула. Так здалося Анатолію. «Я тільки захлинулася», — виправдовувалася перелякана дівчина. Витягши її за густу й довгу косу, Анатолій міцно обняв і прошепотів: «Навіщо ти мене лякаєш? Я ж тебе кохаю!».

Невдовзі, вже студентами, вони одружилися. Важко довелося молодому подружжю. Проте робота в домі ніколи не ділилася на чоловічу і жіночу. Коли Валентина їздила на сесії до Житомирського сільгоспінституту, то, хоч і жили в хаті разом з її батьками, чоловік брав відпустку і доглядав двох маленьких дочок. «Дівчат «поділили» порівну: старша схожа на чоловіка, менша — на мене, — розповідає Валентина Петрівна. — «Кожен веде своє дитя» — гомоніли сусіди, коли ми йшли в гості».

Лідерство в школі та інституті мало продовження по партійній лінії. І це мало не перетворилося на сімейну трагедію: Анатолій був проти. «Після довгих умовлянь і благань було вирішено, що з моєю громадською діяльністю покінчено. З цією думкою я йшла на з’їзд, де мене майже одноголосно обрали секретарем районного комітету партії, — згадує Валентина Петрівна. — Але, з другого боку: як можна нехтувати довірою людей? Повертаюся додому і весела, і сумна (як скажу чоловікові?). Хвилююся. Заходжу в літню кухню, а там батько з чоловіком... уже «замочують» мою посаду. Батько виявився кращим дипломатом. А в інших ситуаціях у нас з Анатолієм у всьому було розуміння з напівпогляду, напівслова, навіть напівдумки. Завжди відчувала його надійне плече, його турботу й захист. І невимовне щастя. Хотілося, щоб таке кохання було в житті кожного».

...Перша біда постукала, коли трагічно пішов із життя старший брат. У 1995-му — помер чоловік. Тоді здавалося, що весь світ крихкий і несправжній. Валентина довго дивилася на церкву, побудовану ще дідами, на мости, створені найдорожчими людьми — татом і чоловіком. «Тепер нема кому жалітися, — плакала Валя, обіймаючи дітей. — Але треба жити далі. І все робити самій».

До сьогодні Валентина Петрівна не уявляє свого відпочинку поза сім’єю. Вільний вихідний — у Заріччя, де збирається вся родина: батьки, доньки, зять, дружина старшого брата з донькою та молодший брат із сім’єю.

— Сім’я гарна тоді, коли жінка гарна, а дівчатка мої — Ганнуся й Людочка — справжні господині, — всміхається пані Валентина. — Вишивають, шиють, куховарять, консервують — усе, що має робити жінка, вміють. «Кращих тортів чи консервації, ніж наша, не робить ніхто», — любить хвалитися зять. Узимку витягують кожна свою «закрутку» і наперебій: «Петрівно, спробуй... Мамо, ну похвали мене». Чого це рідні діти називають тебе Петрівною? — дивуються сусіди. Пояснюю: я не лише мама, а й товариш. Бо ніколи не давала відчути, що я старша. Так мене вчила і моя мудра мати: «В нашому роду ні п’яниць, ні злодіїв ніколи не було. Взагалі рідні люди — найкращі. Про своїх не можна слова поганого сказати — гріх великий.»

Валентина Петрівна дуже пишається своєю родиною, дочками і дванадцятьма хрещениками. У вільну хвилину любить вишивати й дарувати зроблені власноруч серветки. А ще, під гарний настрій, переглядати кінострічку «Москва сльозам не вірить». Наче цей фільм — про неї.

— А якщо поганий настрій? — запитуємо.

— Тоді дивлюся «В бій ідуть самі «старики» або перечитую «Війну і мир».

— Пригадайте найщасливіший день останніх років.

— Коли моя мама купала мою онучку, а свою правнучку Ганнусю, названу на її честь. До речі, це вже дев’ята Ганна в нашому роді. Наступну «спадкоємицю» назвуть Валентиною.