Наш лоховоз — вперед лети!

Іван Петрович був такий особливо цінний фахівець, що з офісу на лівобережжі столиці він швидко перебрався працювати на самий Хрещатик. Але при цьому його очікував «сюрприз» — зранку у вагон метро чоловіка «запакували» лише з третьої спроби та ще й піддали такому стисненню, що, як то кажуть, не сумісне з самим життям.

І ось, одного похмурого ранку терпець у чоловіка увірвався: Іван Петрович рішуче підняв руку, щоб їхати в таксі. Його швидко підхопив пикатий молодик на досить шикарній іномарці. В салоні було тепло, комфортно і затишно, що спонукало до дружньої відвертої розмови. Іван Петрович поскаржився на болючі транспортні проблеми, обурювався тим, що ринкові стосунки не сприяють конкурентній боротьбі перевізників і, врешті-решт, підвищенню якості роботи міського транспорту.

— Знаєш, добродію, — озвався молодик, котрому, либонь, набридли оті теревені, — а от тобі й таким, як ти, — так і треба! Бо ви —лохи! А лохів і «кинути» не гріх, і покарати.

— Скажи, добродію, — молодик оцінююче зиркнув на Івана Петровича, — яким треба бути ледащим, аби не змостити собі тачку під сідницю, га?! Нині тільки ледащі або лохи ходять пішки... Отож не ображайтеся, що возять вас саме лоховозами, до яких належать не тільки недобиті автобуси, трамваї, тролейбуси та метро, а й горе-маршрутки.

— Вибачайте, — перервав монолог водія пасажир. — Дозвольте поцікавитися — а хто такі лохи?

— Ну ти й гониш, добродію! — обурився молодий крутяк. — Ну то й слухай, якщо сам напросився. Лохи — це чесні, щирі, роботящі, довірливі придурки, які вірять усьому, що їм кажуть, особливо, коли це робить влада. Лохи переконані, що держава мусить ними опікуватися, а тому весь час скиглять, щоб їх забезпечили роботою за три копійки, на які неможливо прожити.

— А чим заробляєте собі на життя ви? — ніяковіючи, озвався посоромлений особливо цінний фахівець.

— Уяви собі, постачаю автооливи аграріям, — зверхньо вимовив пикатий. — Беру кредит у банку, цистерну мастила і продаю селюкам за майбутній врожай. За оливу рахую вдвічі дорожче, ніж на ринку, а насіння забираю по ціні, вдвічі меншій за ринкову. Отак і набігає 400 відсотків доходу, точнісінько як за фальшовану горілку. А що, інакше не виживеш: і тому дай, та й тому теж... Крутитися треба, батя, от!

— А чому селянинові не купити б мастило за ринковою ціною? — здивувався наївний Петрович.

— Та в нього ж грошей нема, і ніколи не буде! — зареготав молодик. — Ну, добродію, а ти справжній чайник! Отож  ми ще й рятуємо наших годувальників, як тільки можемо...

Наразі Іван Петрович приїхав. Він вийшов із лімузина і попрямував на роботу, впевнено ступаючи на цеглини, що іменуються фігурними елементами мощення, яких нині скрізь у столиці досхочу. З його іронічно усміхнених вуст зірвалося тихе, але, натомість, зовсім не революційне: