Ірина вийшла заміж одразу після закінчення педагогічного училища. На пораду батьків — не поспішати — уваги не звернула. Знати про Сергієве минуле, в якому багатьом дівчатам завдав горя, не бажала. Покладалася лише на свої почуття.
Відшуміло весілля, а через півроку молода жінка повернулася до батьків. Навіть народження сина не примирило Ірину й Сергія. Вони розлучилися. А причина досить прозаїчна — зрада.
— Приходжу одного разу додому раніше, а там молодиця, — розповідає Ірина. — Чоловікові вдалося переконати мене, що це його співробітниця. Повірила, хоча душа аж кричала. Були ще кілька випадків. Не витримала й повернулася до батьків. Спасибі їм, що не почула докорів. Народився Дмитрик. Аліментів від Сергія майже не бачила. Через рік вийшла на роботу. Сина доглядали батьки, які працювали позмінно. Потім життя закрутило — робота, домівка, робота. Особисте життя було під сумнівом. Не кожен молодий чоловік захоче одружитися з жінкою (навіть і дуже привабливою), в якої є дитина. Своє дитя виховувати важко, а чуже — надто великий клопіт. Із розлученими не хотіла мати справу: закрадалася думка, а чи не зраджував колишній дружині?
Якось на вечірці знову зустріла Сергія. Згадали спільних знайомих. Дізналася про ще два його невдалі одруження. Раптом Сергій запропонував зустрічатися: «вдруге увійти в ту саму річку». І... я погодилася.
Мама не здогадувалася про ці зустрічі. Лише передавала слова «вуличного телефону», що Сергій зустрічається з жінками. Я собі тихенько сміялася, бо вважала, що говорять про мене. Минув час, і я вирішила знову познайомити батьків з чоловіком. Вони були шоковані. «Як можна вірити тому, хто вже зрадив?» — почула від мами. Але я себе вважала вже досвідченою і мудрою. Знову не почула пересторог. І ми з Сергієм удруге взяли шлюб.
Але в нашому новому сімейному житті не знайшлося місця... синові. Сергій намагався обмежити його якимись штучними рамками: до такого часу ти повинен бути в школі, раніше додому не можна. Почав кричати на Дмитрика, якось навіть мало не вдарив, та я заступилася. Поки ще не жили разом — грав із сином у футбол, їздив на велосипеді, слухав музику. Тепер усе під забороною. Друзів до квартири запрошувати теж не можна. Чому? Не розуміла. Та прийшов час і прозріла...
Ми жили вже вдвох. Дмитрик попросився жити до дідуся, навіть незважаючи на те, що далеко їздити до школи. Я дозволила. А потім був зимовий день, коли я почувалася дуже зле, тому прийшла додому раніше і побачила... Чоловік навіть не виправдовувався, лише заявив: «Я не збираюся змінювати своє життя!».
Навіть мамі пожалітися не можу, бо чула від неї застереження, та й хвилюватися їй не можна. Знову розлучатися? І залишатися ні з чим? Терпітиму. Правда, не знаю — скільки ще витримаю. Добре, що син живе у батьків і нічого не бачить, а ми приходимо до них в гості. В очах у мами постійно бачу німе запитання, але відповісти не можу. Боюся залишатися з мамою наодинці, бо не витримаю і про все розповім. Намагаюся бути веселою, показую, як добре живеться. А на душі гіркота й порожнеча.
