«Одним життя рушником щастя стелить, іншим здоров’я дарує, а декому — біль, страждання...» Це — з однієї з книг Оксани Максимишин. З чаші страждання випила вона сповна. Ще в четвертому класі відчула: ноги не слухаються. Відтоді важка хвороба понад тридцять років тримає Оксану на інвалідному візку.
Коли батьки, селяни з Голгочі Підгаєцького району на Тернопільщині, змирилися з тим, що дочку на ноги не поставити, вони почали складати біля її ліжка книжки, газети, журнали. Оксана читала швидко й багато. Закінчивши екстерном середню школу, взялася за перо. Спершу були публікації в райгазеті. Це її надихнуло. Етюди, новели, оповідання почали з’являтися в обласній пресі. Згодом Оксана вийшла і на міжнародний рівень. Друкується в газетах української діаспори «Свобода» (США) і «Українська думка» (Англія). Багато років співробітничає зі всеукраїнським виданням «Благовіст». Там час від часу з’являються її новели, вона стала лауреатом конкурсу газети на кращий художній твір.
Дві збірки новел Оксани Максимишин «Серце сповнене любові» і «Запізніле каяття», які вона мені подарувала, я прочитала за два вечори. І не могла надивуватися, звідки у цієї сільської жінки, світ якої замкнувся в одній кімнаті, така вроджена інтелігентність, таке глибоке знання дійсності, така гарна мова. «Вона вміє розщеплювати ядро слова на справжні перлини, бачити цей такий прекрасний і ще досі жорстокий світ на відстані серця», — написано в передмові до однієї з її книжок. Готова до друку третя збірка, але треба шукати спонсора. З кожним роком робити це важче. Не зайвим був би і комп’ютер, особливо тепер, коли хвороба добирається до рук.
Багато допомагає Оксані голова Підгаєцької райдержадміністрації Михайло Левицький. В оселі Максимишиних Михайло Теодорович — свій. Це він представив Оксану до ордена княгині Ольги, він забезпечує її конвертами, бо Оксана листується з іншими інвалідами, є координатором обласної «Служби спілкування інвалідів». Завдяки цій службі вони підтримують одне одного. Михайло Теодорович згадує, скільки зусиль доклала Оксана, щоб хлопчину-інваліда таки зарахували до училища на спеціальність, яку він обрав. Довелося втручатися і йому. Ніжний голос Оксани знають у районних і обласних інстанціях. Коли йдеться про інтереси інвалідів, вона наполеглива. Каже, що про чужі проблеми говорити легше. Щодо своїх... Старенькі «Жигулі» більше в ремонті, ніж на ходу. Про нову машину з її пенсією та пенсіями батьків годі й думати, а допомоги від держави чи дочекається?
Найбільша гордість Оксани Максимишин — не книжки, не орден княгині Ольги, а гурток «Гранослов», створений п’ять років тому при Голгочанській школі. Оксана — його незмінний керівник. Директор школи Віра Іванівна Борецька створила його «під Оксану», навіть 59 гривень зарплати «вибила», але й сама не сподівалася, що заняття так захоплять школярів. Відбуваються вони по вівторках і неділях у домі Максимишиних. У кімнату інколи набивається до тридцяти дітей. Сюди їх тягне, мов магнітом. З Оксаною Ярославівною цікаво: вона стільки всього знає, з нею можна поділитися потаємним, попросити допомоги. Буває, вчителі телефонують: «Оксано! Знову твір допомагала писати?» Інколи вона годинами з дітьми шукає потрібну риму чи образне порівняння, зате потім твір такими гранями виграє... Найкращі з них Оксана «пробиває» на сторінки районної газети «Земля підгаєцька», обласної «Вільне життя». Друкуються її діти і за кордоном. І має вона від того більше радості, ніж від власних публікацій. Каже, що сільські діти талановиті, але нині вища освіта доступна небагатьом. Та й філологію обирають дедалі менше випускників шкіл. Мовляв, поезія не прогодує. Не в ціні Слово. Але Оксана вірить, що це не назавжди, а закладене в душах зерно колись проросте.
Чи не найбільшою її мрією було повезти гуртківців до Канева. Допоміг народний депутат Іван Стойко. Перед тим списалася із старшим науковим співробітником музею Зінаїдою Тарахан-Березою. І ось 45 дітей разом з Оксаною в інвалідному візку піднімаються на Чернечу гору. Всі у вишиванках! У музеї був вихідний, але спеціально для підгаєцьких дітей його відчинили, прийшов привітати їх директор музею. Гуртківцям вручили почесну медаль, а вони зробили пожертву на будівництво Тарасового храму.
«Там, на Чернечій горі, ми отримали духовний заряд такої сили, що він нас довго живитиме», — каже Оксана. А я отримала заряд від неї: заряд життєлюбства, оптимізму, незламності духу.
Тернопільська область.
