Він зайшов до нашого редакційного кабінету так упевнено, ніби до власної хати. Спочатку підморгнув голопузій дівці на настінному календарі, а вже потім недбало кивнув нам. Далі важко зітхнув і, присівши на край столу, нарешті озвучив мету візиту:
— Ось прийшов для інтерв’ю. Беріть, поки даю.
— Ви — соліст гастролюючої в нас рок-групи «Курячий послід»? — ляпнув я перше, що спало на думку, бо пригадав яскраву афішу на будинку навпроти.
Він аж трохи образився:
— Хіба в мене не всі вдома?
— Даруйте, — спробував виправити я помилку, — тоді, мабуть, маємо честь вітати щойно купленого центрального форварда нашого «Губернатора»?
— Ще чого не вистачало!
— Ага. Здається, збагнув. Ви один з тих відчайдухів, які експериментували над своїм організмом, намагаючись проіснувати тільки на офіційну зарплату чи пенсію? Чули-чули...
— Знущаєтесь? Я...
Та спілкування з чоловіком-загадкою захопило так, що я навідріз відмовився від його підказування і ризикнув самостійно відшукати відповідь.
— Почекайте, почекайте... Як це я відразу не здогадався? Ну, звичайно! Ви стали свідком приземлення НЛО. І навіть устигли поспілкуватися з інопланетянами. А ще побували на борту літаючої тарілки і трохи політали між зірками з космічним вітерцем! — Сам такий!
— Позбавляєте від алкогольної залежності власним радикальним методом?
— Не знаю, не пробував.
— Може, любите, не проти ночі буде сказано, дивитися телевізійну рекламу?
— Що я, псих!
— Отримали місячну зарплату вже навіть за червень—липень нинішнього року ? — Думав, це серйозна установа. Я, мабуть, піду...
— Стійте! — вже майже горлаю.
— Може, навчили папугу виголошувати обіцянку не висувати свою кандидатуру на президентських виборах? Так не ви один...
— Подумаєш! Він сам навчився, куняючи біля телевізора.
— Тоді ж яка, даруйте на слові, лиха година вас сюди занесла?
Чоловік-ребус непоспішно зняв кашкет, змахнув з чола піт і нарешті вичавив із себе:
— Я той... як його, коротше, я теж не братиму участі в президентських виборах! Точно! Так і пропишіть.
Мені заціпило. І якби не стіл, щелепа, мабуть, упала б на підлогу. Та я все-таки спромігся на ще одне запитання:
— Чому?
Відвідувач, як справжній актор, витримав паузу, хитро посміхнувся і підніс догори вказівний палець: — Бо в мене теж немає ніякісіньких шансів.
...Його останні слова: «Ну, бувайте, бо мені ще на телебачення треба», — я вже ледь-ледь розчув, немов крізь сон.
Донецьк.
