Усю велику родину Халімон, в якій 12 дітей, у 2000 році спіткало горе: померла матуся...
У районі вирішувалося питання про розподіл дітей по інтернатах, дитбудинках. Адже батько і до трагедії часто зазирав до чарки, а після смерті дружини взагалі довго не міг прийти до тями. Халімон Надія на той момент була найстаршою дочкою в сім’ї (Оксана вийшла заміж у 1999 році). Мама хворіла два роки, тож її обов’язки вже тоді перейшли до вісімнадцятирічної дівчини.
Коли вона дізналася про рішення районної влади, поїхала сама у район. Не могла змиритися з тим, що її кревні десь житимуть порізну серед чужих дітей.
— Я два роки доглядала і за мамою, і дітям раду давала, — сказала голові райдержадміністрації. — Мені вже 20 років. Я їх сама поставлю на ноги!
І хоч у тональності такого запевнення вчувався молодечий максималізм, дівчині повірили: все-таки у неї за плечима було ще й чотири роки роботи на фермі дояркою.
Надійка, зваливши на себе нелегку родинну ношу, на подив багатьох сільських скептиків, довела, що може стати меншим братам та сестрам надійною опорою. Дівчина розподілила між дітьми обов’язки. І тепер кожен знає, кому мити підлогу, а кому чистити картоплю чи доглядати за коровою, конем, курми, прати або бігти у магазин по хліб.
— Посадили гуртом цієї весни більш як гектар картоплі, — розповідає Роман, який нещодавно повернувся додому з армії. — А взагалі виорали конем площу майже в 2,5 гектара.
Розподіл обов’язків між меншими та більшими полегшив життя великої родини.
— Знаєте, яке моє улюблене заняття? — каже Надійка. — Читання книжок. Я їх стільки перечитала!
Бере їх у сільській бібліотеці, і, як мовиться, ковтає за ніч. Дівчина вступила на заочні дворічні курси до Харківського фінансово-економічного інституту. Хоче стати бухгалтером. Зізналася, що вже має хлопця. Сподівається, стосунки з ним змінять її долю на краще.
Звичайно, і з мамою, і тепер родина Халімон живе, рахуючи кожну копійку. На дітей Надія отримує трохи більш як 450 гривень. Після скорочення на фермі її чекає незабаром нова посада — приймальник молока від населення. Хоч малі, та гроші. І все ж важко. Можна лише дивуватися мужності та працьовитості цієї тендітної сільської дівчини-красуні.
— Найбільший клопіт, — зізнається Н. Халімон, — відправити сім школярів у вересні до школи. Це і взуття, і одяг. А потім ще й зимове взуття!
І хоч бувають у родині дні без хліба (про це зізналися меншенькі), все одно гуртом виростати веселіше й надійніше. Попри всі труднощі вони — разом, у теплі, родинному колі. А це — головне!
Оленівка
Борзнянського району
Чернігівської області.
