До і після перемоги

Значить, он як живе «Міс Україна»! Дві кімнати в старій бараковій одноповерхівці. Менша кімната перегороджена завіскою. За нею — Оленчин «кабінет». Там її комп’ютер, книги, диван і дві дорослі кішки з малесеньким кошеням. Усе більш ніж скромно. Хазяйка на інвалідному візку вправно подолала поріг кімнати, тримаючи на колінах гарячий чайник. Ошатна біла кофтинка, макіяж, зачіска і на диво щасливі очі.

Оленка росла живою, здоровою дитиною. Охоче лазила по деревах і не любила канікули. Навчання давалося легко, тому, на відміну від інших, за школою вона сумувала. У 15 років у дівчинки заболіла спина, вона стала накульгувати. Насилу закінчила дев’ятий клас. У результаті медичного обстеження Оленці винесли жорстокий вирок: пухлина спинного мозку. Після операції, що тривала протягом шести годин, Оленка прокинулася у реанімації і не відчула ніг. Сподівалася, це тимчасово, аж поки почула, що такі операції взагалі робити не рекомендують. Тоді вона вперше до істерики, до болю в серці ридала. Здавалося, що життя закінчилося в 15 років.

У складний момент пошуку сенсу життя Оленка потрапила до санаторію для інвалідів. Там вона зрозуміла, що за своє здоров’я треба боротися, що прикуті до візка люди теж можуть жити повнокровним життям: навчатися, кохати, виходити заміж, народжувати дітей і навіть танцювати вальс. Головне — не розслаблятися, не розкисати. Оленка збільшила фізичне навантаження, почала опановувати комп’ютер і вчитися танцювати. Це виявилося не так уже й важко: робиш те саме, що й ногами, тільки на візку.

У 1999 році Оленка дізналася про конкурс «Міс Україна» серед інвалідів. Брати участь у ньому не ризикнула: замало знала, вміла. У 2003-му відчула, що до змагання готова. Дівчину підтримав Микола Подрезан — ініціатор і організатор конкурсу. Оленка дійшла до фіналу і була щаслива вже тим, що змогла так довго протриматися. Поводилася спокійно і впевнено. Після восьмирічної перерви дівчина вперше вдягла плаття. Спочатку чорне вечірнє, потім бальне біле, котре застібалося на 26 крихітних ґудзичків. Вона з таким почуттям виконала вальс, що її партнер заплакав, а зал, аплодуючи, встав.

Коли усі учасниці разом танцювали український гопак, дуже переживала, щоб не було порушено синхронність рухів і ніхто не впав. Це важко фізично: розвернутися на колесах, піднятися на них і різко крутанутися. Складно і психологічно: впадеш — уб’єш останню надію. Тому баласт на візку треба тримати з такою легкістю, начебто тобі це нічого не варто. Та ще й не втрачаючи граціозності і посмішки на обличчі.

Оленка виграла!

Їй на голову надягали корону, а її думки витали навколо головного призу — комп’ютера. Яка ж вона була щаслива!

— Не так раділа з перемоги в конкурсі, як з двох призів — комп’ютера і мобільного телефону, — зізналася Оленка. — Селище Тепличне, де я живу, лежить на околиці Луганська, телефонний зв’язок — неабияка проблема, а комп’ютер я ніколи  не придбала б за свої гроші.   Одержую 150 гривень соціальної пенсії, у батьків зарплата невелика. Мати — кухар, батько — водій. Комп’ютер для мене — це зв’язок зі світом і можливість заробляти гроші. Зараз, наприклад, я навчаю двох учнів.

23-річна Оленка закінчує екстерном середню школу, готується в інститут. Мріє стати психологом. Як переможниці міжнародного конкурсу їй запропонували навчатися в авіаційному інституті, але дівчина вирішила вступити до Луганського педагогічного університету. Її рішення підтримав і голова обласної ради Віктор Тихонов. Він недавно побував у Оленки в гостях, запропонував пройти ретельне медичне обстеження. Дівчина мріє хоча б пересуватися з допомогою милиць. На жаль, цього лікарі не обіцяють. Виявляється, внаслідок операції спинний мозок розірваний. Якби не тренування, ситуація могла б бути значно гіршою. Але хвороба, хвалити Бога, не прогресує. Оленка тепер відчуває свої ноги. Вони почали рости! Це добрий знак, кажуть медики.

Життя наповнилося новим змістом. У Оленки з’явився хлопець і... нове красиве плаття. Зазвичай одяг їй купувала мама, а тепер вона з подружкою сама їздить на ринок за уборами. Чекає літа, адже в липні родина переїде в нову трикімнатну квартиру на першому поверсі, котру їй виділив міськвиконком. Вісім років тому, коли їй здавалося, що життя зупинилося, вона вважала, що нема чого вчитися, якщо на все життя буде прикута до інвалідного візка. Сьогодні вона думає інакше. Її мета — здобути вищу освіту, професію, вийти заміж і народити двох дітей. Вона думає про хороше.

Луганськ.