Букет

— А можна ще запитаннячко для поліпшення оцінки?

— Хоча б і два, але більше, на жаль, не вийде... — відповідає з усмішкою ніколи не усміхнений доцент. І слова ті його — сама правда, адже в означеній ситуації на студента очікує щонайбільше трійка. А якщо бідолаха у відчаї виканючить іще запитання, то два бали йому забезпечено — щоб не був такий розумник: бач, ставить під сумнів правильність оцінки, визначеної самим доцентом Іваньком!..

Може, саме через оту патологічну суворість, на консультацію перед іспитом, як оце зараз, приходять усі. І не просто приходять, а, затамувавши подих, занотовують кожне слово вченого деспота. Отож, сьогодні, як і завше, доцент Іванько так залякав студентів, що ті ледве дочекалися закінчення не консультації, а справжнісінької тобі екзекуції. Нарешті, грізний педагог вимовив омріяні усіма традиційні слова:

— Усі до іспиту вільні, прошу затриматися лише старосту групи.

Староста, симпатична смаглявка Елеонора з несподіваним, як у контролера в автобусі, прізвищем — Ковбаса, сіла навпроти тирана, дрібно тремтячи усім своїм молодим красивим тілом.

— Отож, подивимося у ваш зразковий конспект, шановно, — спокійно вимовив Іванько і заходився гортати сторінки зошита, де Елеонора створила справжнісінький шедевр конспектного мистецтва для колективного користування.

Доцент гортав сторінки то похапцем, то надовго зупинявся, обмірковуючи лише йому зрозумілі нюанси, але те місце, де були сховані гроші, Іванько перегорнув блискавично, не менш блискавичніше зиркнувши на двері. Купюри зникли в кишені майстра оригінального жанру так майстерно, що незаангажований сторонній споглядач нічого б особливого і не помітив...

— Бачу, ви мене правильно зрозуміли, старосто, —приязно вимовив сівач розумного, доброго й вічного, — конспект цей повністю відбиває викладений мною курс лекцій. Гадаю, якщо кожний із студентів групи старанно попрацює над оцим матеріалом, то гарну оцінку я кожному гарантую. Повторюю: кожному, — недвозначно наголосив викладач.

Спокій та доброзичливість доцента навіювали оптимізм, і Елеонора Ковбаса перестала тремтіти. Вона підвела свої карі очі на Іванька, який глибоко вдихнув повітря, аби сказати ще щось важливе.

— Але якщо якась сволота недоумкувата припре на іспит букета, — несподівано заверещав, немов поранений кнур, доцент, — нехай шукає місце у борошняному технікумі!.. Я йому покажу такі цукерочки, трясця його матері, — тепер уже Іванько трусився, немов у пропасниці, — що мало не буде!..

Ще мить тому респектабельний чоловік, котрий випромінював своєю зразковою зовнішністю міцне здоров’я, тепер судомно вивертав кишені у пошуках рятівних пігулок, сіре обличчя його сіпалося, а з посинілих вуст зривалися якісь різкі, образливі й не достойні вищої школи слова, серед яких з особливою ненавистю вимовлялося кляте, вороже знанням, антипедагогічне, брутальне слово — «букет»!