Навіщо Україні потрібне суспільне телерадіомовлення?

Останнім часом в Україні точиться дуже багато розмов щодо потреби створення суспільного мовлення. Це питання порушується і обговорюється і на рівні громадських організацій — на різноманітних «круглих столах» та громадських слуханнях, і на рівні держави — зокрема, на парламентських слуханнях щодо розвитку телерадіоінформаційного простору, на засіданнях Комітету ВР з питань свободи слова та інформації.

На міжнародному рівні тема створення суспільного мовлення в Україні регулярно порушується в Раді Європі, зокрема у Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи №1346 від 29 вересня 2003 року «Про виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань» в чергове наголошувалося на необхідності створення суспільного мовлення.

Однак, дуже мало уваги приділяється тому, щоб роз’яснити, що ж являє собою суспільне мовлення. Саме тому для більшості населення України питання про те, що таке суспільне телебачення і чим воно відрізняється від державного, на нашу думку, залишається зовсім незрозумілим. У нашій державі побутує дуже багато міфів, які виникли саме через нерозуміння завдань та змісту суспільного мовлення. Наприклад, можна почути думки про те, що оскільки мовлення суспільне, то і суспільство саме має його створювати чи дорости до його створення.

Проблем із розумінням додає ще й складність одноманітного перекладу англійського терміну «publіc broadcastіng» або російського «общественное вещание» українською мовою. Ці терміни в одному випадку перекладають як «суспільне мовлення», а в другому — як «громадське», що створює додаткові непорозуміння. Так, на одному з обговорень представник громадської організації щиро цікавився, як громадські організації почергово матимуть право мовити на громадському телебаченні? Щоб не ускладнювати принаймні мовне питання, у цій статті ми використаємо термін «суспільне мовлення», оскільки такий термін визначений українським законодавством.

То що таке суспільне телебачення та радіомовлення? Основою суспільного мовлення є те, що воно має здійснюватися в інтересах усього суспільства, а не в інтересах окремих його груп чи в інтересах держави. Це означає, що таке телебачення та радіо має бути максимально орієнтованим на інтереси своїх глядачів та слухачів, у його програмах має бути відображено всі точки зору, які є у суспільстві, обов’язковим є забезпечення максимального плюралізму політичних думок, у якому рівною мірою мають бути представлені і позиція більшості, і позиція меншості.

На каналах суспільного мовлення мають приділяти увагу не лише домінуючим групам та домінуючим ідеям, а й меншинам, зокрема національним меншинам. З другого боку, саме суспільне мовлення бере на себе обов’язок з випуску комерційно мало привабливих, але суспільно важливих програм освітньої, культурологічної, дитячої тематики. Ще однією характерною рисою та вимогою до суспільного мовлення є особливо високі стандарти професійної етики, які гарантують максимальну об’єктивність, забезпечення права на відповідь та перевірку інформації.

Суспільне мовлення незалежне і від інститутів держави, і від бізнесу. Саме держава зобов’язується дбати про таку незалежність. Це здійснюється і шляхом законодавчого закріплення принципів незалежності, і через особливості механізму управління та фінансування організацій суспільного мовлення. Як результат, суспільне мовлення для більшості країн Європи є важливим інститутом, який сприяє не лише забезпеченню інтересів суспільства, а й демократичному розвиткові держави загалом.

Нині Україна перебуває на етапі, коли є ще дуже багато проблем з демократичністю її розвитку. Відсутність плюралізму в засобах масової інформації (особливо на телебаченні) та діяльність державного телебачення зокрема, — одна з таких проблем. На жаль, державне телебачення, яке існує більшою мірою за кошти українських громадян — платників податків, використовується для маніпулювання суспільною думкою та державної пропаганди. Пропаганди, яка здійснюється тільки в інтересах окремих політичних сил, що перебувають при владі. Яскравою ознакою заангажованості є й те, що на УТ-1 нема політичних дискусійних програм, які виходять у прямому ефірі. Результати моніторингу політичних новин Академії української преси та Інституту соціології НАН України вказують на те, що на державному телеканалі найгірший баланс представлення різних думок, а в понад 90 відсотків випадків на подію подається тільки одна точка зору.

Усе це яскраво вказує на відмінність між українським державним телебаченням та тими стандартами суспільного мовлення, які характерні для демократичних країн. Це також дає можливість зрозуміти, що суспільне мовлення — передусім концепція, котра конкурує з державним мовленням, яка має прийти на заміну і в жодному разі не може втілюватися паралельно. Додатковим аргументом на користь цієї думки може бути й історія створення та розвитку суспільного мовлення в Європі.

Суспільне мовлення — ненове явище. Воно отримало значне поширення в Європі ще після другої світової війни, хоча перші його форми з’явилися навіть раніше — на початку 20-х років минулого сторіччя у Великобританії.

Одразу після падіння фашистської Німеччини союзні війська заборонили діяльність німецької телерадіокомпанії, оскільки останню активно використовували фашисти у своїй пропагандистській кампанії. Була серйозна загроза, що майбутні уряди знову захочуть використовувати радіо та телебачення для власної пропаганди, що буде несумісно з демократичним розвитком. Так само на той час вважалося неефективним віддавати мовлення приватним компаніям, які не могли б забезпечити найбільш оптимального використання обмеженого частотного ресурсу (державна монополія на мовлення у Німеччині зберігалася аж до 80-х років).

Наприкінці 40-х було вирішено запровадити Британську модель організації ВВС, яка максимально унеможливлювала контроль над мовленням з боку держави. На рівні закону створювалися гарантії незалежності та невтручання у творчу та редакційну діяльності журналістів. Також закон чітко встановлював механізм окремого фінансування організацій суспільного мовлення, відповідно до якого отримання коштів гарантується законом і не може залежати від рішення когось з державних посадовців. Згодом таку систему організації мовлення було запроваджено практично по всій Європі.

Суспільне мовлення є одним зі стандартів Ради Європи. На думку цієї організації, державним ЗМІ не місце в демократичному суспільстві.

Держава має бути під контролем мас-медіа, а не керувати останніми. Саме тому, після розширення Ради Європи на початку 90-х державне мовлення нових членів було реформоване у суспільне. Суспільні мовники не так давно з’явилися у Молдові та Вірменії, тоді як Україна залишається однією з останніх країн, яка не виконала рекомендацій Ради Європи.

Якщо розглядати організації суспільного мовлення з точки зору власності, то часто вони є підприємствами державної власності, хоча у частини країн це приватні корпорації. У останньому випадку суспільні мовники все одно мають істотну відмінність від комерційних (приватних) мовників. Було би помилкою вважати, що основна відмінність — відсутність реклами на каналах суспільного мовлення. Це, по-перше, не є основним, а по-друге, у багатьох випадках не є й відмінністю взагалі, оскільки багато суспільних мовників розміщують рекламу, хоча і в зменшеному обсязі.

Основна різниця — те, що комерційні канали повністю залежать від реклами, а отже, створюють лише ті програми, які привертають максимальну увагу аудиторії — як правило, це програми розважального спрямування. Водночас створення освітніх, культурологічних чи дитячих програм, як правило, комерційно невигідне, і тому приватними мовниками якщо і здійснюється, то лише у незначних обсягах. Приватне телебачення так само має великий ризик стати залежним від великих рекламодавців та спонсорів, щодо яких воно не зможе дозволити собі поширити компромат.

Суспільне мовлення, яке використовує декілька джерел фінансування, навіть якщо серед них є реклама, менш залежне від рекламних надходжень, а тому може більше відповідати інтересам всіх груп у суспільстві, а не лише більшості. Виконання суспільної функції означає й просвітницьку та культурну роль суспільного мовлення, яку не можуть виконувати комерційні мовники. Отже, суспільне мовлення має переваги і над державним мовленням, і над приватним. Саме це гарантувало суспільному мовленню провідну роль в Європейському теле- та радіопросторі протягом понад півстоліття.

Реформування державного мовлення у суспільне в Україні залишається на порядку денному. В який спосіб це може бути зроблено? В Україні ще 1997 року було прийнято Закон України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», однак цей закон не діє. Влада не хоче створення суспільного мовлення, а до того ж не хоче позбуватися контролю над державними каналами мовлення. У такій ситуації можна піти іншим шляхом. Суспільне мовлення може бути організовано шляхом законодавчого регламентування діяльності Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України. На рівні окремого закону (це може бути, наприклад, Закон України «Про національні компанії мовників») мають бути закріплені всі стандарти суспільного мовлення. Не так важливо, чи буде в цьому законі вказано, що Національна телекомпанія України та Національна радіокомпанія України — організації суспільного мовлення, головне, щоб вони були такими за змістом усього закону.

Для того, щоб державне телебачення перетворилося на суспільне, потрібно на рівні закону (а потім і на практиці), по-перше, реформувати систему управління та підзвітності організацій мовлення, по друге, законодавчо закріпити вимоги щодо програмної політики та концепції мовлення та, по-третє, встановити механізм достатнього та незалежного фінансування. Розглянемо кожен з цих аспектів окремо, звертаючи увагу на європейський досвід організації суспільного мовлення.

Відповідно до стандартів Ради Європи контроль за діяльністю організацій суспільного мовлення здійснює колегіальний наглядовий орган, до якого входять представники різних організацій та сил. Відповідно до Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № (96) 10 «Про гарантії незалежності громадського телерадіомовлення» норми закону, які регламентують створення такого наглядового органу, повинні «гарантувати, щоб члени контролюючих органів: призначалися за допомогою відкритої і плюралістичної процедури; колективно представляли інтереси суспільства в цілому; не мали б права безпосередньо чи опосередковано виконувати свої функції, отримувати зарплату чи мати частку в підприємствах або інших організаціях медіа-сектору або суміжних секторів». Члени наглядового органу мають діяти лише в інтересах організацій суспільного мовлення.

Створення незалежного органу управління, який підпорядковується насамперед закону, — обов’язкова передумова забезпечення незалежності всього суспільного мовлення. Саме на наглядовий орган мають покладатися основні обов’язки з контролю за діяльністю організації, з призначення адміністративного органу чи керівника. Наглядовий орган не здійснює попередньої цензури програм, однак безпосередньо відповідальний за формування політики мовлення організації та контролю над тим, як політика дотримується.

Основні вимоги до програмної політики та концепції мовлення мають бути також зазначені у законі. Наприклад, відповідно до Резолюції Європейської конференції міністрів з питань політики у галузі ЗМІ (Прага, 7—8 грудня 1994 року) на організації суспільного мовлення мають покладатися такі вимоги, як: неупереджено й незалежно подавати новини, інформацію та коментарі; створювати різноманітні плюралістичні й новаторські програми, які відповідають високим стандартам моралі та якості; відображати різноманітні філософські ідеї та релігійні вірування в суспільстві з метою зміцнення взаєморозуміння й терпимості; стати форумом для громадських обговорень, у рамках яких можна було б висловлювати якомога ширший спектр поглядів і думок; стати за допомогою своїх програм точкою відліку для всіх членів суспільства й чинником соціального єднання та інтеграції всіх людей, груп і громад.

На рівні закону мають закріплюватися основні принципи та вимоги до організації суспільного мовлення. Окрім цього, наглядова рада повинна мати повноваження встановлювати детальніші та додаткові правила та політики. Це, по-перше, сприятиме редакційній незалежності організацій суспільного мовлення, а, по-друге, даватиме можливість швидше та оперативніше реагувати на зміни у суспільстві та змінювати відповідно політику мовлення. За умови незалежної діяльності Національної ради з питань телебачення і радіомовлення повноваження із затвердження принципів редакційної політики організацій суспільного мовлення можуть покладатися на Національну раду.

Одне з найскладніших питань, яке стосується суспільного мовлення — забезпечення фінансування. Є міф, що суспільне мовлення має фінансуватися лише за рахунок абонентської плати, яку сплачують користувачі теле- та радіоприймачів. Хоча користувачі радіоприймачів сплачують за користування дротовим радіо, важко уявити, що українські громадяни погодяться на додатковий податок з телевізорів. Однак складність із встановленням плати за користування телевізорами не має ставати на перешкоді для створення суспільного мовлення, оскільки є досить багато інших способів організації фінансування, на що вказує практика інших країн.

Заборона для суспільних мовників отримувати кошти від реклами — ні що інше як ще один міф. Як правило, є певні обмеження на кількість реклами на каналах суспільного мовлення, однак багато каналів суспільного мовлення мають рекламу, а також надходження від спонсорів.

Так наприклад, бюджет компанії суспільного мовлення в Ірландії наполовину складається з надходжень від реклами, у Франції надходження від реклами становлять 20—40 відсотків фінансування суспільного мовлення. Як правило, встановлюються обмеження на рекламу за обсягом — наприклад, удвічі менша квота, а також за видами реклами — наприклад, цілковита заборона на рекламу та спонсорування алкоголю. Вважається, що певний обсяг реклами не тільки не шкодить якості програм, а й сприяє тому, щоб автори намагалися зробити їх привабливими для аудиторії.

Звичайно, реклама для суспільного мовлення не може бути єдиним чи навіть основним джерелом надходжень. Є й інші способи організації фінансування суспільного мовлення, які, як правило, використовуються в поєднанні. У тих країнах, де розвинуті приватні мовники, як, наприклад, в Україні, плата за отримання ними ліцензії та за використання частот частково може використовуватися напряму для фінансування суспільного мовлення. У деяких країнах, як, наприклад, у Канаді, суспільне мовлення взагалі фінансується переважно з державного бюджету, однак за такої організації фінансування є великий ризик, що держава прямо впливатиме на програмну політику суспільного мовника. Особливо такий ризик великий у країнах, які тільки будують демократію. Серед інших джерел доходів суспільних мовників можна назвати доходи від продажу авторських прав на програми, а також доходи від інших суміжних видів діяльності.

Отже, якщо проаналізувати українські реалії, найкращим варіантом забезпечення незалежного фінансування суспільного мовлення може бути поєднання кількох видів фінансування, серед яких основне місце займатимуть відрахування від плати за отримання ліцензії та використання частот та доходи від реклами.

Пряме державне фінансування та фінансування за державними замовленнями може залишатися частковим джерелом фінансування лише на перехідному етапі.

Функціонування телебачення у режимі суспільного мовлення має дуже багато переваг порівняно з сьогоднішнім державним телебаченням. До того ж важко навести якісь аргументи, котрі вказували б на те, що державне телебачення — більш ефективне. Передусім організації телебачення та радіо, які фінансуються за кошти платників податків, мають слугувати народу, всьому суспільству, а саме це і є основним каменем організації суспільного мовлення. Держава нарешті повинна реформувати державне мовлення, зробивши рішучий крок назустріч своїм громадянам.