Їду, а думками попереду «Запорожця» мчу. Їду! За кордон! Уперше в своєму житті! Родичі надіслали запрошення. Старенький «запор» блищить, як нова копійка: удвох із жінкою вимили... шампунем від лупи. А нікельовані ручки і бампер начистили зубною пастою «Блендамед». А ти що, хочеш, щоб там, за бугром, на мене пальцем тикали: мовляв, машина немита, пика небрита, сам український...
Ну, щодо пики я теж останнім не буду. Тричі «Невою» пройшовся, «Тройного» одеколону півпляшки вилив на себе, а головне —усмішка! Сяю, як Ален Делон в день гонорару. (Місяць перед дзеркалом зуби шкірив — тренувався.) Одне слово, повністю готовий до зустрічі з закордоном. Свояк у мене там живе. Сестра вийшла заміж, тож маю німецького родича. Гансом зветься. Я його тільки раз і бачив. На весіллі.
Ото я за кордон і їду. Душа співає! «Запорожець», 1960 року випуску, теж співає! А чом би йому й не співати: заради поїздки за кордон я його дев’яносто п’ятим бензином напоїв. Не їде, а летить!
Добре, що сусіда не послухав, Василя, прапорщика з аеродрому. Той пропонував залити в «Запорожця» авіаційний гас. Уявляєш, яка б то їзда була? Польот! А воно мені треба? Раптом знову наша армія ракетні стрільби проводить!
Доїхав до митниці. А там! Господи твоя воля, черга — як за радянських часів до Мавзолею — двісті тридцять шість машин. Я спеціально перерахував. Двісті тридцять шість автомашин, а «Запорожцем» я один. Тут я і злякався. Нє, не тому, що «запором» лечу в Європу. Харчів жінка дала малувато, хто ж знав, що до воріт «раю» така черга. Загнуся з голодухи!
А тут ще сусід по черзі. Сидить у чорному «Мерседесі» і зуби скалить: «Ти що, не знаєш митних правил? На «Запорожцях» за кордон не пускають». «Чого?» — питаю. «А, — каже, — щоб не соромили Вкраїну!»
Став я придивлятись до митних порядків. Черга посувається поволі, а регулює її прапорщик у зеленому кашкеті, з величезним животом і кишенями, набитими соняшниковим насінням. Плювався, гад, не перестаючи. Незворушний — і бровою не поведе. Я до нього. «Добрий вечір! — кажу. — Що то ви, такий солідний начальник, а таке дрібне насіння лузаєте? Пригощайтесь-но гарбузовим! Бачте, яке крупне! Гарно цього року в нас у селі гарбузи вродили».
«За насіння, — каже прапорщик, — щиро дякую. Але, якщо хочеш за кордон без черги, підфарбуй його зеленим».
Я то з села, але зрозумів, що той вояка на долари натякає. Де ж мені їх узяти, коли в нас у селі і гривня не часто трапляється? Як бичка продаси, то і копійка є. А де тих бичків настачиш? І що його робити? Поділився своєю бідою з іще одним земляком. А той і порадив. Вибери, каже, машину з німецькими номерами і попросись, щоб узяли за компанію. Німців митники без черги пропускають. Аж дивлюсь — їдуть: старенький гер із сивою «герою». І пощастило мені: зупинились німці навпроти, в кафе кави попити. Я до діда: «Рятуйте!» І що ти думаєш? Пройнявся фріц моїм клопотом. Да, російською говорив він краще за мене. З посольства, з Москви у відпустку їхав. Він у Москві посла консультує з різних питань. Професію таку має — консул. «Гут, — сміється до мене, — тримайтесь за мною». Ну, я своїм «Запорожцем» і приліпився до його БМВ. Між іншим, на тому БМВ прапорець майорів, німецький. Положено так. Ну і поїхали: фріц попереду, я за ним. І що ти думаєш? За ворота його пропускають, а мені під колеса грудьми кидається отой прапорщик із соняшниковим насінням. Ну, тут консул його і попросив, що «гер Василь (паном назвав) його друг і хороший хлопець, якому негайно треба під Дрезден, бо там чекає його швагро, якому гер Василь везе самогон, котрий може скиснути». (Прибрехав я, звичайно, консулу — самогон ніколи не скисне.) Прапорщик і взяв під козирок. Заїхали на митницю. Консула пропустили без огляду, положено так, а мене давай шмонати. Ледь «Запорожця» не розібрали. Думали, що наркоту везу. А в нашому селі, дяка Богові, з наркотиків тільки сало і самогон. Штраф здерли... Двадцять гривнів (півпенсії) віддав за те, що голова сільради в довідці забула написати, на якій вулиці я живу. Ага, забула. То я впросив не писати. Чому? А знаєш, як називається вулиця? «25-річчя перемоги над німецькими загарбниками»! З таким записом мене не те що в Німеччину — у Бердичів ніхто не пустить!
Врешті печатку приліпили ще й щасливої дороги побажали. Ну, я і поїхав. По Польщі ще нічого, а коли виїхав на німецький автобан! Ледь не збожеволів! Дорога — як у нашого голови колгоспу стіл, полірована. Шість смуг. А швидкість!.. Мій «Запорожець», 1960 року випуску, вимитий шампунем від лупи і заправлений дев’яносто п’ятим бензином, аж змокрів. Ну де це бачено мчати із швидкістю сто шістдесят кілометрів?! Я так поліцейському і пояснив, а він: «Або їдь, як усі люди, або геть з автобану». «Може, я путівцем?» — питаю. — «Найн, найн!»
Зате зять із сестрою зустріли, як найдорожчого гостя. Не знали, де й посадити. Два дні з Гансом не просихали. Пили за мене, за нього, за президентів обох держав, за київське «Динамо», яке програло мюнхенській «Баварії»...
Ні, ми не тільки пиячили в Німеччині. Ти не думай. Я й на роботу влаштувався на п’ятнадцять діб. Нє, не в поліції... В одного фермера щоранку збирав яйця і годував курей. Тридцять марок платив. Не віриш? Чесне слово! Бодай мені автобана більше не бачити, якщо брешу! Ще й на бензин десять марок давав. Я ж до нього «Запорожцем» добирався.
То до обіду, а після обіду, в іншого фермера, я виноград збирав. Боюсь навіть і казати, скільки він мені платив: п’ятдесят марок! Ти це переведи-но на наші гривні! Пойняв, скільки заробив? Отож. Хочу поміняти «Запорожця», вимитиго шампунем від лупи, на іноземне авто. Тут в автохазах, по-нашому автомагазинах, таке продають, що мені й не снилось. Один власник автохаза міняє мого старенького «запора» на маленького, всього вдвічі більшого за «Запорожця», «Форда». Наше вкраїнське диво йому потрібне для реклами. Поміняюсь, чесно! Ото зароблю гроші на розтаможку й поміняюсь.
Одне страшно. Як я буду на «Форді» роз’їжджати вулицями нашого села? Там ям, калюж, а головне — голова колгоспу заздрісний: проб’є колеса. Точно тобі кажу, проб’є. Він такий! Мабуть, попрошу я в німця дві запаски!
Житомир.
