Чи припускав засновник і багаторічний керівник нинішнього Національного інституту невідкладної хірургії і трансплантології НАМН України Олександр Шалімов, що прогресивні методи, які народжуються в установі, і технології хірургічних втручань, а тим паче нові напрями сучасної хірургії будуть використовуватися для надання допомоги, а то й порятунку бійців, поранених під час захисту української землі? Так чи інакше, очевидним сьогодні є той факт, що наукові й практичні напрацювання знаменитого хірурга-першопрохідника, з іменем якого пов’язано багато операцій із приставкою «вперше», його колеги й учні застосовують у тому числі для відновлення й повернення в стрій наших воїнів, котрі постраждали від куль, мін і снарядів терористів і російських агресорів у зоні АТО.

...У відділеннях інститутської клініки — стерильна чистота і навіть швидше незвичний для вітчизняних медичних стаціонарів затишок. На одному з поверхів за білими дверима операційної м’яко й водночас яскраво світять лампи. Іде операція. Майже напроти — кабінет керівника відділення хірургії судин, доктора медичних наук Павла Нікульникова. Вітаючись з ним, одразу помітили: у головного позаштатного судинного хірурга Мінохорони здоров’я України гарний настрій. Він посміхається й задоволено каже: «Наші головні пацієнти — хлопці із зони АТО планомірно поправляються».
Павло Нікульников показує нам лікувальні кабінети й палати. Усі пацієнти із зони АТО — з осколковими пораненнями артерій верхніх і нижніх кінцівок, розповідає він. На першому етапі їх прооперували в прилеглих до Донбасу медцентрах. Завдання медиків шалімовського інституту — воїнів відновити, повернути їхнім рукам і ногам звичні функції. До того ж у двох бійців ушкоджені ще й нерви, а рани в такому стані, що потрібне подальше лікування. Слава Богу, загрози для життєздатності кінцівок уже немає. Але період відновлення, за словами керівника відділення, досить тривалий.
В одній із палат нашу увагу привертає телефонна розмова її мешканця. Судячи з її змісту, можна було припустити, що поранений спілкується зі своїм товаришем по службі, який залишається в зоні бойових дій, дає тому командирські настанови. Нарешті розмову завершено, і ми знайомимося. Богдан Дмитрук — майор, командир шостої механізованої роти 93-ї бригади. Родом з Нікополя Дніпропетровської області.
— У роті я єдиний кадровий офіцер, усі інші — молоді хлопці, призвані з «гражданки». Вчитися їм доводиться, на жаль, безпосередньо в бойових умовах, — розповідає майор. — Рота разом з іншими підрозділами захищала Донецький аеропорт. Там і був поранений. Низький уклін усім лікарям — і київським, і дніпропетровським, і міста Димитрова: вони витягли мене з того світу, — каже Богдан.
Який військовий епізод найбільше запам’ятався? — перепитує майор. — Пам’ятаю практично всі. А особливо сумні. Праворуч від аеропортівського термінала є Ізваринський монастир, який бойовики перетворили на свій опорний пункт. 17 січня ми за наказом його штурмували. «Спасибі» товаришу начальнику Генштабу — без підготовки, без підтримки, без реальної карти. Фотозйомку нам показали літню. За осінь, як з’ясувалося вже в ході бою, терористи там усе перебудували, зробили бетонні укриття, перетворили на укріпрайон. Проте, ми його взяли — після шестигодинного бою пробилися в монастир, забезпечивши терміналу фланги. Але залишилося нас вісімнадцятеро. Боєприпаси закінчувалися, гранати й зовсім закінчилися. Обіцяні по радіозв’язку 40 людей підкріплення з батальйону «Дніпро» так і не підійшли. Ми трималися до останнього, але змушені були відійти.
— Богдане, а ви що, звідси керуєте підрозділом за телефоном? — запитуємо в Дмитрука.
— Зрідка — зв’язку з місцем дислокації роти практично немає. І тільки коли хто-небудь виїжджає у справах в інші місця, обов’язково телефонує, радиться.
— І який у хлопців настрій?
— Бойовий.
Богдан Дмитрук сідає у візок, що тимчасово, як вірять він і лікарі, служить для нього засобом пересування, і веде нас у протилежний кінець коридору. Там, в одній із палат, проходить курс відновлення ще один побратим майора по АТО, лейтенант Віталій Андрєєв. У нього проблеми з правою рукою — наслідки важкого бою в районі Савур-Могили вночі з 30-го на 31-ше липня минулого року. І попереду ще тривала реабілітація. Але добрі очі лейтенанта сповнені оптимізму. Лікарі, каже він, обіцяють зробити все можливе й неможливе. А вдома, у Миколаєві, на нього чекають син, батьки.
Уже йдучи, ми заглянули до директора інституту, професора Олександра Усенка.
— Колектив інституту надає допомогу бійцям АТО, добровольчих батальйонів, цивільним особам, які потерпіли від бойових дій, за покликом серця й відповідно до розпорядження по Національній академії меднаук, — повідомив він. — Наші хірурги виїжджають у шпиталі — київський і розташовані в інших містах, куди доправляють поранених, які потребують складних хірургічних втручань. Адже багато хто з них нетранспортабельний. Співробітники установи зібрали також понад 100 тис. грн. на необхідні ліки. Придбані препарати передали в Харків Інституту загальної і невідкладної хірургії НАМН України, з яким ми тісно працюємо. У себе в клініці приймаємо всіх, кому потрібна допомога. Лікування в інституті пройшли вже майже 60 осіб. Налагоджена взаємодія з колегами з інших наукових установ. Для потерпілих у зоні АТО в нас зарезервовано 50 ліжок, створено клінічну базу для надання їм медичної допомоги. Для відновлення поранених застосовуємо новітні методи, технології та засоби. До честі нашого колективу, ми зберегли життя кожному госпіталізованому бійцеві, хоч би яким складним було в нього поранення.

Київ.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.

Завідувач відділення хірургії судин Павло Нікульников.

Іде операція.

Лейтенант Віталій Андрєєв.

Іде операція.