До будівлі управління СБУ в Донецьку, де утримуються українські військовополонені, «їде» мобільний медпункт. Його оснащення — справа рук групи волонтерів. Завдяки небайдужим людям отримали операційний стіл і зібрали деякі необхідні речі. Полон — це часто надовго, на місяці. І кваліфікована медична допомога бійцям, насамперед пораненим, украй потрібна.
У минулому — російський журналіст, а віднедавна — громадянин України, Віктор Майстренко очолює групу, яка займається допомогою військовополоненим і цивільним заручникам на тимчасово окупованих територіях. Деталі цієї важливої роботи зазвичай залишаються в тіні. І це виправдано. Для переговорів щодо звільнення полонених «режим тиші» часом важливіший за гучні заяви. Під час зустрічі в Києві в рамках проекту «Вільна школа спротиву» журналіст і громадський активіст розповів про те, як можна допомогти полоненим і як відбувається звільнення заручників.
Уже після зустрічі відбувся черговий обмін полоненими між Україною та самопроголошеними «ДНР» і «ЛНР». Але, за оцінками співрозмовника, кількість людей, яких продовжують утримувати, достатньо велика. Віктор Майстренко називає цифру у 2,5—3 тисячі осіб. «Якщо полонених і поменшало, то не набагато. Звільнення й обміни малі — щоправда, все-таки тривають. Плюс сепаратисти періодично відпускають цивільних. Але врахувати всіх не виходить, оскільки розкидані полонені по, як ми їх називаємо, «племенах» — численних бандах. Плюс зниклі безвісти — це окреме питання», — сказав «Голосу України» активіст. Тому організований ним медпункт у приміщенні СБУ в Донецьку буде затребуваним — так само, як і передані продукти, теплий одяг, взуття.

Російський паспорт замінював пропуск

У Донецьку Віктор опинився наприкінці березня минулого року як журналіст газети «Искра» із невеликого містечка Ковров Володимирської області. Перед цим був на Євромайдані в Києві та отримав власні враження. Коли у квітні почалися захоплення будівель у Слов’янську, Краматорську та інших містах, журналіст вирушив на місце подій. Російський паспорт тоді замінював пропуск на контрольовану «орлами Гіркіна» територію.
Одним із перших заручників Слов’янська став львівський журналіст Сергій Лефтер. «Я побачив, що ніхто не те що не збирається цим займатися, а навіть не знає, як витягнути хлопця. Ми вирішили приїхати і про цей випадок зробити репортаж. Познайомилися з донеччанином, який теж опікувався полоненими. І вийшло так, що Сергія витягли, він опинився на волі. З ним визволили ще одного хлопця: того взяли за те, що знімав захоплення будівлі СБУ. Просто поставив планшет на балконі й пішов спати. А за кілька годин за ним прийшли», — пригадує Майстренко.
Коли журналіст із напарником приїхали забирати львів’янина (після звільнення кілька днів він жив на орендованій квартирі у Слов’янську), трапився «казус розвідника»:
— Ми в’їхали до міста, дісталися найбільшої барикади. Напарник пішов виводити Сергія, я залишився. Помічаю, як на нас з водієм із барикади дивиться недобрий погляд. Питаю у водія: мовляв, у чому річ? З’ясовується, номери на машині у нас київські. Що робити? Пішов до магазину. Тоді в магазинах у Слов’янську було порожньо. Але пиво, горілка, цигарки продавались. Узяв горілку, сік, шматок сала з вітрини. Попросив водія увімкнути музику. Розклалися на капоті й почали вдавати, ніби випиваємо. Інтерес до нас пропав, вдалося безболісно виїхати з міста, — розповідає журналіст.
Потім була дівчина Мілана, котра просто приїхала до Слов’янська познімати як фрілансер. Її викрадачі то грошей просили, то вимагали організувати коридор до Києва. Ми пояснили, що дівчина не того рівня, щоб за неї щось просити. Її зрештою випустили «за так». Заручниця була під дією якихось препаратів, на межі психічного зриву. Їй потім зробили реабілітацію в Києві за підтримки одного польського фонду, — продовжує співрозмовник.

Полонених тримають заради викупу чи «обмінного фонду»

Команда, яка безпосередньо займається допомогою заручникам і полоненим, — невелика: троє осіб. Один із них — донецький правозахисник із власним досвідом перебування у «підвалах»: затримували восени минулого року. Проте переговорникам вдалося домовитись про передачу полоненим речей і продуктів, а також про те, щоб бійці іноді могли поспілкуватися телефоном із рідними.
— Напарник у мене — людина відчайдушна. Коли був у полоні, примудрився поговорити із представниками «ДНР» стосовно бійців батальйону «Донбас». Їх вважали «обмінним фондом» і не хотіли нікого відпускати. Але в грудні минулого року таки звільнили 150 осіб. Насправді це практично нічого. За моїми оцінками, в полоні у сепаратистів у Донецькій і Луганській областях перебувають 2,5—3 тисячі осіб, — каже Віктор.
Сам він тепер «нев’їзний» до Донецька: під час однієї з останніх поїздок громадського активіста попередили про можливий арешт у «ДНР». Найбільшою «базою» полонених є будівля обласного управління СБУ в Донецьку. Крім того, українських військових утримують в інших місцях: наприклад, у слідчих ізоляторах і навіть дитсадках.
Полонених тримають у камерах. Їжа є, але, самі розумієте, яка. Багато хто потрапив до полону, коли було тепло, — ми передаємо одяг і теплі речі. Поки що, слава Богу, сепаратисти не «віджимають». Щоправда, одного разу спальні мішки повезли — більше не возимо. А куртки, светри нормально доходять. Їжу передаємо із рук у руки, не залишаємо на кухні. Віддаємо хлопцям, і вони в камері вже ділять. Усе залежить від фінансів. Трапляється, можемо зібрати нормальну передачу, а буває — курка, мінералка, хліб...
У відповідь на запитання, з якою метою «республіки» утримують стільки полонених, співрозмовник знизує плечима: «На мій погляд, вони самі не знають, навіщо. Спочатку намагалися комерціалізувати все це. Телефонують до рідних, кажуть, скільки треба віддати грошей. Але грошей у людей немає. Відпустити — начебто шкода. Когось залишають «обмінним фондом». У Донецьку, вважається, ще «парникові» умови. В Луганську все набагато важче. Вдалося дізнатися, що із Росії з одним із гумконвоїв переправили майже 170 українських військовополонених, і зараз вони в «ЛНР».

Він, вона і «підвал»

У казематах є місце і коханню, і зраді, і самопожертві. Деякі історії, що їх розповідає Віктор Майстренко, за кипінням пристрастей не поступаються шекспірівським драмам.
Історія перша. Він і вона кохають один одного. Їх заарештували удвох. Але поки сиділи, дівчина завела роман із «денеерівцем». Одного дня хлопець отримав шанс вийти на волю. Проте не хоче залишати «підвал»: мовляв, без коханої нікуди не поїде. Умисне припустився порушень, щоб його зробили «невиїзним», прибрали зі списку на обмін заручників. Хлопець сидить і чекає, коли дівчина повернеться до нього...
Історія друга. Сиділа в Луганську бабуся — погано чує, старенька. Коли її приходили допитувати, то з усім погоджувалася. Сепаратисти ішли, а бабуся цікавилась у співкамерників: «Про що питали?». За ґратами старенька опинилася випадково. Жила з донькою та онуками. Почалася блокада міста, і продукти стали зникати. Одного дня жінка помітила, що донька накладає їй їжі більше, ніж онукам. Бабуся, яка пережила одну війну, зробила власні висновки. Не сказавши нікому ні слова, вибрала приблизний напрямок обстрілів і пішла туди. Як людина віруюча, не могла на себе накласти руки. Так трапилося, що бабуся заблукала і потрапила на блокпост сепаратистів. Ті запідозрили в літній жінці «коригувальницю вогню» — а хто ще може блукати полем під обстрілами? Так пенсіонерка потрапила до підвалу...

До родичів бійців часто телефонують шахраї

Якщо систему передач вдалося налагодити, то звільнення військовополонених і заручників дається дуже важко, каже співрозмовник. «Траплялися випадки, коли до Донецька приїздили представники з офіційного українського боку, їм віддавали вісім осіб із будівлі СБУ. А «офіціали» відмовилися забирати: мовляв, ми потім їх до обміну включимо, нам зараз не до них». Бувають й інші факти: приміром, приїздить колишній «афганець» і домовляється із бойовим товаришем, який нині по той бік фронту, щоб забрати з собою кількох полонених. Про таке визволення можуть не знати офіційні інстанції, а родичі колишніх полонених теж не поспішають ділитися радістю із військкоматом. Тому статистика «кульгає».
— Навколо теми військовополонених з’явилося дуже багато шахраїв, які «розводять» рідних на викуп, — застерігає громадський активіст. — Просять перевести гроші на машину, на бензин, на водія. Телефонують родичам тих, хто давав оголошення про зникнення. Один колишній депутат із Краматорська вийшов на дружину військовослужбовця батальйону «Донбас»: запропонував «розв’язати проблему», щоб чоловіка випустили за 50 тисяч доларів. Дружина продала все, в борги залізла. Гроші віддала, а той нічого не зробив. На нас виходив: мовляв, чи не допоможете? Ми йому наполегливо радили повернути гроші. Екс-депутат відмахнувся: мовляв, я не обіцяв, що позитивний результат буде, — я обіцяв просто займатися. Зараз цим випадком займається СБУ.
Звертатися до громадських активістів, якщо близька вам людина потрапила в заручники чи опинилася в полоні, — справа добровільна. Пам’ятайте, що єдиної бази не має ніхто, і гарантій, на жаль, у цій сфері також не може бути. А ось що обов’язково треба зробити, — це подати заяву до міліції чи СБУ у будь-якому місті на підконтрольній українській владі території. І простежити, щоб повідомлення зареєстрували. Вірте: рано чи пізно полонених звільняють.
Для тих, хто бажає допомогти військовополоненим, які перебувають у Донецьку, даємо реквізити групи Віктора Майстренка.
Картка ПриватБанк 4405 8858 2389 5161 (Ірина) Web Money U608000454021 Телефон: 050 011 5431
Якщо бажаєте залишити інформацію про людину, яка зникла чи потрапила до полону, — зробити це конфіденційно можна на сайті uadopomoga. com або написавши Віктору Майстренку в особисті повідомлення у Facebook: https://www. facebook. com/іskrakovrov
Від родичів полонених і заручників грошова допомога не приймається.

Донецька область.

На знімку: Віктор Майстренко.

Фото автора.