Вовк Вовченя привчав
до промислу свого.
Одного дня послав його
Узліссям погуляти,
розвіятись,
А поза тим пильненько
приглядатись
Та зважити як слід,
Чи не знайдеться щось
пристойне на обід.
Та так, щоб далі
від гріха —
Не наполохать Пастуха.
Ось учень повернувсь,
завершивши обхід.
— Є! Є пристойний
нам обід!
Овечок тьма пасеться
за горою,
Поласуємо гарно ми
з тобою.
— Що ж, — хвалить Вовк,
— розвідник ти меткий.
А чи догледів, там
Пастух який?
— Та, кажуть, недурний,
уважливий, терплячий.
Зате я бачив там собак
ледачих:
Навкруг отари скільки
я ходив,
Та ні одного пса
не розбудив.
— Так. Значить,
пси мовчать,
Хоч чують вовчий дух.
Виходить, що розумний
там пастух.
Такий собак дурних
тримать не буде.
Забудем про отару цю.
Тебе туди я поведу,
Де, не потрапивши в біду,
Гарненьку впораєм вівцю.
Хоча, як водиться,
і там собак багато,
Та в пастуха кебети
малувато.
А ти собі одне запам’ятай
принаймні:
Якщо пастух дурний,
То й пси його безтямні.
«Ез. Оп Ко. Байка»
