Тролейбус був майже копією діжки з оселедцями. Ні, брешу: трохи відрізнявся колесами, стійким горілчаним запахом та знервованим водієм, який періодично горлав у мікрофон: «Відпустіть двері! Відпустіть, бо дограєтесь і всі пішки йтимете!»
Як я зміг втиснутися у це сплетіння тіл, сам дивуюсь. Мабуть, допомогли ті, хто пхався позаду мене. Однак коли діжкоподібний тролейбус дочалапав до потрібної мені зупинки, довелося розраховувати тільки на власні сили. Чого я лише не почув на свою адресу!.. А тут ще якийсь кремезний тип став, немов стовп, загородив прохід і ніяк його не обминеш...
Ледве виборсався! Перше діло у такій ситуації — застебнути всі вцілілі гудзики й перевірити кишені. Бо у транспортній давці кишенькові злодії почувають себе, як риба у воді.
Так і є! Таки дісталися, кляті, аж до внутрішньої кишені піджака, куди, пам’ятаю, нічого не клав. Шаснув рукою, а там... новісінький мобільний телефон. Ну не гади? І коли вони тільки встигли?
А поки сушив голову й роздивлявся знахідку, з’ясувалося, що я не один такий роззявкуватий на весь тролейбус. Поруч узялася голосно згадувати недавніх сусідів по переповненому салону кругловида тітка.
— Щоб вам руки повсихали! — щиро побажала їм незавидного майбутнього. — Щоб ви вдавилися оцими грішми!
Її почуття зрозуміти можна: негідники розрізали сумку і спритно запхнули туди гаманець з кількома сотнями гривень.
— Це ще що, — спробував заспокоїти потерпілу хтось із натовпу. — Моїй сусідці такі спритники якось непомітно запхнули пачку доларів прямісінько в панчоху. Що про неї вдома подумали, коли, бідолашна, почала роздягатися?.. Уявляєте?
Я уявив і мерщій подибуляв до найближчого відділення міліції, де мене зустріли без ентузіазму.
— Геть знахабніли, — автоматично погодився лейтенант, однак далі почав розводитися про традиційні труднощі й перепони, що заважають схопити за руку негідників, які нишпорять по чужих кишенях і сумках.
Щоправда, наостанок він запропонував у письмовій заяві згадати прикмети того суб’єкта, який загородив прохід, та ще тих пасажирів, які були поруч, і порадив навідуватися чи телефонувати. Хоча б з оцього телефону, що до завершення ловів зухвальця залишився в мене.
— Повернемо тому типові, якщо схопимо, — пообіцяв лейтенант. І тут спохмурнів: — Хоча, звісно, довести його провину без свідків буде важкувато...
Відтоді минуло чимало часу, однак досі про результати пошуків невідомого спритника — з міліції анітелень. А я, навчений досвідом, узявся протистояти лиходіям самотужки. А саме: ніколи не заходжу до громадського транспорту з порожніми кишенями. Навмисне напихаю туди різних речей, щоб не спокушати мастаків лазити туди. Допомагає. І дуже нервує декого. Бо днями запіпікав той-таки мобільний телефон і чужий голос дуже сердито порадив: «У таксі з такими кишенями треба їздити!..»
Донецьк.
