Із Рішення Конституційного Суду України від 10 червня 2003 року №11-рп/2003 у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (справа про мораторій на примусову реалізацію майна)

Конституційний Суд України розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року № 2864-Ш.

Заслухавши суддю-доповідача І. Тимченка, пояснення представників сторін та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України, зокрема, встановив:

Суб’єкт права на конституційне подання — 47 народних депутатів України — звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням розглянути питання про відповідність Конституції України Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» (далі — Закон), яким до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах котрих частка держави становить не менше 25 відсотків. Народні депутати України вважають такими, що не відповідають Конституції України, положення Закону, зокрема, частині четвертій статті 13 Конституції України — усі суб’єкти права власності рівні перед законом; частині третій (у поданні частину третю названо частиною другою) статті 42 — позбавлення суб’єктів підприємницької діяльності «недержавної форми власності можливості конкурувати з державними підприємствами та господарськими товариствами»; статті 50 — кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; частині п’ятій статті 124 — судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Вирішуючи спір щодо порушених у конституційному поданні питань, Конституційний Суд України виходить з такого.

Законом на період до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків (далі —підприємства).

Закон, як про це зазначено в його преамбулі, спрямований на забезпечення економічної безпеки держави, недопущення руйнування цілісних майнових комплексів державних підприємств, захисту інтересів держави під час реалізації майна господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків.

За Конституцією України (стаття 17) забезпечення економічної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави, справою всього Українського народу, так само як і забезпечення соціальної спрямованості економіки (стаття 13).

Під примусовою реалізацією майна підприємств у Законі розуміють відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), які належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, у разі, якщо таке відчуження здійснюється шляхом:

— звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою;

— продажу майна в процесі провадження справ про банкрутство, визначеного відповідними статтями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Засади правового регулювання відносин власності та її форми встановлено Конституцією України. Основним Законом України, зокрема, визначено суб’єкти та об’єкти права власності (статті 13, 41, 142, 143), закріплено рівність суб’єктів права власності перед законом (стаття 13), гарантії права власності й обов’язки власників (статті 13, 41), положення про те, що сама власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (стаття 13).

Конституційний Суд України у підпункті 3.1 мотивувальної частини Рішення від 12 лютого 2002 року 

№ 3-рп/2002 у справі про електроенергетику зазначив, що за Основним Законом України держава рівним чином захищає усі форми власності, а кожна з них може мати свої особливості, пов’язані із законодавчо визначеними умовами та підставами виникнення або припинення права власності. Ця правова позиція Конституційного Суду України грунтується на тому, що винятково законами України визначається правовий режим власності, в основі якого — конституційні положення, конкретизовані в законах, які можуть містити й певні особливості правового режиму тих чи тих форм власності. Однією із таких особливостей правового режиму державної власності і є встановлений на певний період мораторій на примусове відчуження майна підприємств.

Як випливає з матеріалів справи, необхідність прийняття Закону зумовлена недосконалістю механізму примусової реалізації майна.

За змістом статті 2 Закону мораторій не поширюється на відчуження рухомого та іншого майна підприємств, що не забезпечує ведення їх виробничої діяльності, а також на продаж об’єктів нерухомого майна та інших засобів виробництва, що забезпечують виробничу діяльність підприємства-боржника у процедурі його санації (стаття 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»).

Суб’єкт права на конституційне подання вважає, що введення мораторію на примусову реалізацію майна підприємств суперечить положенням статті 13 Конституції України стосовно рівності всіх суб’єктів права власності перед законом. Конституційний Суд України зазначає, що правовий статус суб’єктів права різних форм власності грунтується на єдиних конституційних принципах. Водночас правовий статус кожного з них має особливості, що й характеризують того чи того суб’єкта права власності як такого. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і у тому, що є загальним для них, і в його особливостях відповідно до законів, дія яких на них поширюється.

З огляду на викладене Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення Закону про введення мораторію на примусову реалізацію майна підприємств не суперечать статті 13 Конституції України.

Суб’єкт права на конституційне подання вважає, що Верховна Рада України, запровадивши Законом мораторій на примусову реалізацію майна, порушила частину третю статті 42 Конституції України, оскільки інші суб’єкти права власності внаслідок прийняття Закону позбавлені такої форми захисту своїх інтересів під час реалізації майна, як встановлення мораторію на його примусове відчуження.

Відповідно до частини третьої статті 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності, не допускає зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції. Питання економічної конкуренції в Україні регулюються низкою законів, у тому числі Законом України «Про захист економічної конкуренції» від 11 січня 2001 року, яким визначено конкуренцію як змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.

Конституційний Суд України вважає, що Закон не містить положень, які неправомірно обмежують конкуренцію, допускають недобросовісну конкуренцію у підприємницькій діяльності або зловживання монопольним становищем на ринку чи позбавляють інших суб’єктів права власності на захист під час реалізації їх майна.

Народні депутати України вважають, що Закон було прийнято і на порушення закріпленого в статті 50 Конституції України конституційного права особи на безпечне для життя і здоров’я довкілля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, оскільки на підставі статті 1 Закону громадянин позбавляється можливості задовольнити свої вимоги за рахунок майна підприємств, щодо примусової реалізації якого введено мораторій.

Однак із таким твердженням не можна погодитися, оскільки Закон не звільняє підприємства від відповідальності за завдану громадянам шкоду. У разі порушення їхнього права на безпечне для життя і здоров’я довкілля шкоду може бути відшкодовано передусім за рахунок майна, на яке не поширюється мораторій щодо його примусової реалізації, а у визначених законодавством випадках — за рахунок екологічного страхування чи коштів державного бюджету України.

Як зазначено у конституційному поданні, встановлення мораторію на звернення стягнення на майно боржників державних підприємств та господарських товариств робить «фактично необов’язковим» виконання ними судових рішень майнового характеру. Крім того, на думку суб’єкта права на конституційне подання, при цьому унеможливлюється реалізація судових рішень майнового характеру і в процесі провадження справ про банкрутство стосовно державних підприємств та господарських товариств, що суперечить положенню частини п’ятої статті 124 Конституції України, згідно з яким судові рішення є обов’язковими до виконання на всій території України.

Конституційний Суд України виходить із того, що Закон не порушує конституційної вимоги обов’язковості судових рішень. Рішення судів про примусове відчуження майна підприємств, ухвалені до і після прийняття Закону, ним не скасовуються, вони залишаються чинними, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму примусової реалізації майна. Тобто Законом встановлюється подовжений на цей період термін їх виконання.

З огляду на це необгрунтованим є твердження суб’єкта права на конституційне подання, що оспорюваний Закон суперечить статті 124 Конституції України.

З огляду на наведене, Конституційний Суд України вирішив:

1. Визнати таким, що відповідає Конституції України (є конституційним), Закон України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» від 29 листопада 2001 року 

№ 2864-ІІІ.

2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.