Не так давно у нашому місті побувала представницька делегація відомої японської фірми, яка спеціалізується на випуску електронної апаратури. І що цікаво — прибулі чомусь виявили бажання спілкуватися тільки з керівниками місцевого осередку Національної Спілки письменників України. Зустріч за зачиненими дверима супроводжувалася різноманітними чутками й припущеннями, які перегодя погодився розвіяти відповідальний працівник тутешньої організації НСПУ Степан Рівний.
— Степане Вікторовичу, чому відвідини заокеанських гостей оповиті таємницею?
— Це було однією з умов укладення контракту. Але відтепер уже таємниці нема. Наші партнери запропонували нам стати учасниками цікавого експерименту щодо випробування нового зразка техніки. Ми пристали на цю пропозицію, бо експеримент може допомогти розв’язати проблему, що нині стоїть перед вітчизняними літераторами та книговидавцями.
— У чому суть самого експерименту?
— Почну здалеку. А точніше ось із такої притчі. Подейкують, що у древньому Вавилоні під час археологічних розкопок відшукали прадавні глиняні таблички. Почали розшифровувати, і одна зі знахідок «заговорила»: «Настали дуже лихі часи — розгнівалися на нас Боги, бо діти тепер більше не слухають батьків і кожен намагається написати книгу...» Натяк зрозумілий? Адже останніми роками у нас розвелося стільки авторів, хоч греблю гати! Причому, що найбільш прикро, серед них до біса відвертих графоманів, які, підозрюю, зроду не чули закінчення колоритної народної приказки — «Страшне перо не в гусака...» За свої чи спонсорські кошти вони видають книги не по днях, а по годинах. Та це ще півбіди. Бо потім несуть оберемки цих, м’яко кажучи, творів до нас і з порогу: «Прийміть!..» Тьху! І хоча цього разу йдеться про прийом до членів Спілки, їй-бо, дуже кортить сказати, що тут працює приймальна комісія, а не прийомний пункт макулатури!
— Мабуть, нова техніка, яку взяли на випробування, — робот, який візьметься втришия витурювати згадуваних відвідувачів. Так?
— Ні. Наші партнери — народ делікатний. Однак, вивчивши ситуацію на нашому книговидавничому ринку, вони змайстрували спеціальний прилад, що здатен відрізняти справжню літературу від друкованої нісенітниці. Принцип роботи схожий на відомий «детектор брехні». Кожен автор, який бажає перевірити рівень власної творчості, одягає навушники з мікрофоном і читає пару сторінок своєї поезії чи прози. Прилад одразу реагує і дає відповідну оцінку написаному.
— А хто не бажає? Адже оті відвідувачі, як правило, наперед упевнені у власній геніальності й навряд чи схочуть мати справу з «детектором». Хіба ви їх не знаєте? А в разі негативної оцінки ще й розіб’ють диво-прилад на друзки. Провалиться тоді експеримент!
— Такі побоювання небезпідставні. Скажу більше — перший етап експерименту й справді провалився. А було ось як. Ще до встановлення приладу майстри фірми змонтували у приміщенні Спілки сигналізацію, схожу на пожежну. Чутлива електроніка, почувши голос горе-літератора, починає неголосно завивати. Так було кілька разів (ми тоді мерщій пояснювали здивованим гостям, що це чомусь біситься охоронна сигналізація, і вимикали її), аж доки не зайшов один з наших постійних і впертих відвідувачів. Що тут почалося! Сирена завила й заверещала, як пилорама, і не можемо її ніяк відключити! Хоч плач. Так і згоріла. А наш «класик» ще й звинуватив нас у тому, що ми навмисне підняли цей гармидер, аби тільки не слухати його вірші з чергової нової збірки: пішов, сердито грюкнувши дверима. Отож відтепер уся надія залишилася на прилад, який мовчки оцінює кимось написані рядки.
— А може, доречніше таку чутливу апаратуру з сиреною встановлювати у друкарнях, де «штампують» оті твори?
— Хіба це гуманно? Адже там люди глухими поробляться! Або взагалі верстати зупиняться... Хоча, чесно кажучи, такого підходу не цураються й наші іноземні партнери. Вони саме шукають друкарню, де погодилися б випробувати в дії прилад, що реагує на літературну нісенітницю. Утім, поки такі спроби не увінчалися успіхом і книговидавці, скажемо так, вагаються. А коли так, то й доводиться нам віднаджувати графоманів уже з порогу Спілки. Причому з допомогою спеціальної техніки, бо, погодьтеся, не кожному людському організму це під силу...
Розпитував і записував Павло КУЩ.
Донецьк.
