Художник Ілля Репаний, на жаль, іще не написав своїх доленосних «Запорожців», але все-таки уже встиг попрацювати на щедрій патріотичній ниві: за його ескізами вироблено чимало українських за духом горілчаних етикеток, автобусних квитків та акцизних марок. Ось чому Репаного не здивувало запрошення «Асоціації виробників горілчаних напоїв» на незвичне за назвою «Свято акцизної марки». На багато оформленій листівці також повідомлялося, що його, Іллю Пилиповича, чекає приємний сюрприз — спеціальна нагорода Асоціації.
Спочатку, як завше, була звітна доповідь, далі — бурхливі дебати. Прийнявши відповідну постанову та обравши правління, збори, нарешті, підійшли до апогею — урочистої відзнаки кращих із кращих. Репаного радісно схвилювало те, що його персону запросили на сцену серед найперших. Головуючий урочисто й схвильовано виголосив глибоке переконання у надзвичайно важливій ролі, яку посідає акцизна марка на горілчані напої у життєво важливій для держави справі — наповненні бюджету. Далі він подякував славним податківцям, сумлінним виробникам оковитої і особливо відзначив скромну, але таку важливу для Асоціації працю: вишукане художнє та витончене естетичне оформлення і дизайн маленького, але такого важливого атрибуту любимої народом продукції — пляшки!
— Усі ми, — в захваті захлинався ведучий, — з особливою вдячністю схиляємося перед високоповажним паном П’яниченком, президентом корпорації «Спирт України», під патронатом якого стало можливе нинішнє свято.
У наступних словах головуючого Пилиповичу почулися глузливі інтонації. Здивувало, що поряд з усіма достойниками, що очікували на сцені свої нагороди, немов із-під землі повиростали кремезні орли-спецназівці в розцяцькованій парадній формі. І коли головуючий, вигинаючись та вихиляючись, оголосив, що його, Іллю Репаного, нагороджено найвищою відзнакою Асоціації — «Золотою акцизною маркою», серце художника чомусь наповнилося підсвідомою тривогою.
І недарма, адже враз спецназ міцно затиснув лауреата у сталеві лещата — і до переляканого майстра підступилися гарненькі дівчата у чарівному національному вбранні. Попереду була дівчина з золотим відерцем і великою щіткою, ніби для побілки стін і стелі, а за її спиною двоє красунь підносили на витягнутих долонях величезну розшиту золотом акцизну марку, схожу скоріше на подарунковий рушник. Дівчина вмочила щітку у відерце і несподівано заходилася рясно змащувати голову, черево та спину художника якимось клеєм із знайомим запахом поштових конвертів. Репаний запручався, але сталеві кігті спецназу стиснули його до нестерпного болю.
— Ой! — вихопилося в нещасного, і враз акцизна марка зайняла своє законне місце на тілі лауреата, точнісінько, як це робиться з пляшкою вогняного напою. Пилипович з подивом відмітив, що у клятій ганчірці заздалегідь вирізано зручні отвори для очей, носа й рота. «Боже, — з жахом подумав він, — на кого я тепер схожий?!.» Про знущання і приниження своєї людської гідності та вщент зіпсований костюм з переляку й розпачу годі було навіть подумати.
Між тим лукавий головуючий змінив тон з глузливого на гнівно-обвинувачувальний.
— Наші найкращі художники й дизайнери, склодуви й технологи не покладають рук, вигадуючи вишукані варіанти оформлення горілчаних виробів, що в умовах зростаючої конкуренції рятує від банкрутства делікатний і любимий народом бізнес. І ось недолугі пани (Репаний краєм ока помітив, що «Срібну акцизну марку» напнуто на голову його колеги-дизайнера, а «Бронзову» — на заступника податкового управління, котрий затверджував її, капосну, своїм підписом) обліплюють наші пляшки — справжні шедеври художньо-декоративного мистецтва — оцими ганебними шматками туалетного паперу, зводячи нанівець усі наші зусилля. Така ж гірка доля спіткала й багатостраждальні тютюнові вироби наших високоповажних колег. Погодьтеся, дорогі друзі, що оця екстремальна акція, свідками якої ви є нині, насправді є актом відчайдушного протесту, щоб подолати очевидне ганебне зло.
Зал вибухнув шаленими аплодисментами, котрі перейшли в могутнє ревіння натовпу, від якого Ілля Репаний... прокинувся. Виявляється, майстер закемарив коло телеекрана, з якого нудно й невиразно просторікував податковий чиновник про негаразди зі стягненням акцизних зборів з несумлінних платників.
Душа Пилиповича вмить затріпотіла натхненням, він збагнув, якою бути новій акцизній марці: маленькою, яскравою, красивою, з голограмним захистом. Художник кинувся до паперу, щоб устигнути зафіксувати спалах творчої фантазії. І коли контури майбутнього пляшчаного шедевру чітко проявилися на білому тлі аркуша, з вуст майстра злетіло тріумфальне: «Марочко моя акцизна! Буде ще й на нашій вулиці свято!..»
